4

Ранок зустрів Джамада незвично легким відчуттям. Він прокинувся ще до сходу сонця, коли над селищем лише починало світлішати небо, і вперше за довгий час відчув спокій — рівний, теплий, майже безтурботний. Сон був глибоким і без сновидінь, а думки — чистими, мов вода в оазисі після нічної прохолоди.

Він навіть не згадав про вчорашній інцидент, що розігрався в його кімнаті. Ні про злість, ні про погрози, ні про холодні очі Зари. Ці спогади ніби відступили, втратили гостроту, зникли за якимось невидимим горизонтом.

Натомість у пам’яті з’явився зовсім інший образ.

Сіро-зелені очі. Стримана усмішка. Тонкий силует у місячному світлі.

Джамад різко сів на ліжку, ніби сам себе зловив на забороненій думці.

— Досить, — тихо мовив він і провів долонею по обличчю.

Підвівшись, він швидко вдягнувся і вийшов надвір.

Селище прокидалося. Жінки вже виходили з домів із глечиками, десь мекали кози, пахло хлібом і гарячим камінням. Сонце повільно піднімалося над обрієм, фарбуючи пісок у м’яке золото.

Ледь Джамад ступив на центральну дорогу, як до нього поспіхом підійшли кілька чоловіків.

— Пане, — озвався один із них, схиливши голову, — жінка, яку ви привезли… вона поїхала на прогулянку.

Джамад зупинився.

— Поїхала? — перепитав спокійно, але в голосі вже з’явилася напруга. — Сама?

— Так, пане. Вона сказала, що нікого не потребує.

— В якому напрямку?

Чоловіки перезирнулися.

— На північ. У бік руїн.

Це слово вдарило, мов камінь.

— Руїни… — повторив він повільно.

Його погляд миттєво потемнів.

— Сахібе! — гукнув він, різко обернувшись. — Добре, що ти вже одужав. Осідлай Юпітера. Ми негайно вирушаємо.

Сахіб стояв трохи осторонь і не рушив з місця.

— Ти не почув? — голос Джамада став холоднішим. — Я сказав: осідлай Юпітера!

Сахіб знітився.

— Пане… — почав він і замовк.

— Що таке? — у Джамада стиснулося серце. — З Юпітером щось сталося?

— Ні… з ним усе гаразд, — відповів Сахіб, але не підвів очей. — Його просто… немає в стайні.

На мить запала тиша.

— Що?! — вибухнув Джамад. — Його вкрали?!

Він різко обернувся, шукаючи поглядом когось, на кого можна було б спрямувати гнів.

— Хто це зробив?!

— Твоя мила Джара, — пролунало ззаду насмішкуватим тоном.

Джамад обернувся.

Зара стояла, спершись на стіну, з ледь помітною усмішкою. У її погляді світилася зловтіха.

— Бачиш, — продовжила вона, — щойно ти дав слабину, і француженка вже забрала твого коня.

Джамад різко скуйовдив волосся.

— Це неможливо, — глухо мовив він. — Юпітер нікого до себе не підпускає. Нікого, окрім мене й Сахіба.

Зара знизала плечима.

— Як вона це зробила — я не знаю, — сказала вона байдуже. Потім зробила паузу і додала, майже муркочучи: — Але мушу визнати… вона справді гарна. А з якою грацією сиділа в сідлі…

Джамад подивився на неї.

— Учора ти погрожувала їй.

Зара усміхнулася.

— Люди мають право змінювати думку, — сказала вона й, розвернувшись, рушила до інших жінок селища.

Джамад ще кілька секунд дивився їй услід, але потім повернувся до Сахіба.

— Так… — повільно мовив він. — Недарма кажуть, що жіноча душа — темний ліс для нас, чоловіків.

Він глибоко вдихнув.

— Осідлай іншого коня. Треба вирушати негайно. Її потрібно повернути.

— Руїни — небезпечне місце, — обережно додав Сахіб.

— Саме тому...

Сахіб вагався, але все ж наважився:

— Дозволь сказати кілька слів про цю жінку?

— Слухаю.

— Якщо, як подейкують у селищі, вона нашої крові… — Сахіб підбирав слова. — То в неї має бути гордий характер і дикий норов. Вона здатна за себе постояти.

Він схилив голову.

— Пробач, якщо мої слова недоречні.

Джамад кивнув.

— Ти маєш рацію, мій вірний Сахібе. Вона з характером — я переконався в цьому з першої зустрічі.

Він на мить замовк, вдивляючись у обрій.

— Але її слабкість у тому, що вона надто гарна. А дикі племена пустелі завжди знаходять, як використати таку красу.

Його голос став тихіше.

— Тому я маю дістатися до неї раніше, ніж хтось інший.

Сахіб кивнув і швидко рушив до стайні. Незабаром він повернувся, ведучи за собою міцного гнідого коня.

Джамад легко вскочив у сідло.

— Якщо до вечора ми не повернемося, — гукнув він, — пошли за нами людей!

— Зрозумів, пане, — відповів Сахіб.

Джамад стиснув повід і спрямував коня на північ — туди, де серед пісків чорніли стародавні руїни, мов застереження з минулого.

І він ще не знав, що ця поїздка змінить не лише його рішення, а й саму долю.