3

Вечір опустився на селище тихо. Повітря наповнилося ароматами прянощів і нічних квітів.

Джара вдягнула темно-зелену сукню, оздоблену тонкою золотою вишивкою. Тканина м’яко лягала по фігурі, підкреслюючи її вроду. Сара заплела їй волосся у тугу, важку косу й вплела сріблясті заколки, що виблискували у світлі ламп.

Джара лагідно торкнулася її руки.

— Дякую, мила.

Сара усміхнулася у відповідь.

Вони вийшли до саду. У глибині, серед пальм і квітучих кущів, був накритий стіл на двох. Факели відкидали тепле світло на килими та подушки.

Джамад уже чекав.

Побачивши Джару, він на мить завмер. Слів не знайшлося — тільки погляд, що ковзнув по її постаті, по грації рухів, по стриманій красі. Вона наближалася спокійно, але в кожному кроці відчувалася гідність.

Він узяв її руку й легко поцілував.

— Ви обіцяли мені все розповісти, — одразу сказала Джара.

— Я пам’ятаю свої обіцянки, — відповів він м’яко й відсунув для неї стілець.

Вона сіла, уважно дивлячись на нього.

— Звідки у вас такі манери?

— Мої батьки відправили мене навчатися до Англії на десять років, — спокійно пояснив він. — Чому вас це дивує?

Вона трохи завагалася.

— Я думала, що жителі пустелі… дещо інші.

— Варвари? — спокійно уточнив він.

Вона кивнула.

— Деякі селища справді далекі від культури, — сказав він. — Але не моє.

— Так! У цьому я вже переконалася, — мовила вона.

Він налив вина у келихи й підняв свій.

— За наше знайомство.

— За знайомство.

Вечеря минала легко. Вони говорили, сміялися, обмінювалися історіями. Джара розповіла про батьків, про втрату, про тітку й роки самотності. Джамад слухав уважно, не перебиваючи. Він бачив перед собою не просто красуню, а жінку, яку життя навчило виживати.

Коли вона замовкла, між ними повисла тиша.

— Не дивно, що принц захопився вами, — сказав він. — Ви прекрасні не лише зовні.

— Дякую, — усміхнулася вона. — Але ви досі не розповіли, як я тут опинилася.

Він зробив ковток вина.

— Коли я повертався з Англії, я зупинився неподалік Парижа. Вночі ми почули тупіт коней і крики. Я пішов із людьми перевірити. Побачили чоловіків на краю схилу — вони дивилися вниз і щось жваво обговорювали. Потім пішли.

Він на мить замовк.

— Я наказав оглянути схил. І ми знайшли вас. Без тями. Поранену. Але… навіть тоді було видно, що ви не проста жінка.

Вона слухала, затамувавши подих.

— Я вирішив узяти вас із собою. Подумав, що у Франції вас уже нічого не тримає. Якщо я помилився — я допоможу вам повернутися.

— Ні, — тихо сказала вона. — Ви врятували мене. І у Франції мене справді ніхто не чекає.

— Таку жінку важко забути, — мимоволі мовив він.

Вона відвела погляд.

Десь заграла музика — тиха, східна, плинна.

Він простягнув руку.

— Потанцюємо?

Вона погодилася.

Він обережно обійняв її за талію. Їхні рухи були повільними, майже обережними, наче кожен боявся зруйнувати мить.

— Ви гарно танцюєте, — сказала вона.

— Може перейдемо на «ти»? — тихо запропонував він.

Вона кивнула.

Місяць виплив на небо. Світ став сріблястим.

— Я хочу, щоб ця ніч не закінчувалася, — прошепотіла Джара.

— Я теж, — відповів він. — Мені давно не було так добре.

Вона глянула на нього уважніше.

— Ми з тобою схожі.

— Чим?

— Моя мати була з Єгипту. В мені кров двох народів.

Він усміхнувся.

— Це пояснює твій характер.

Він обережно повернув її до себе й нахилився, щоб поцілувати.

Вона відступила.

— Не треба. Не псуй вечір. Завтра ти пошкодуєш, а я не хочу бути причиною шкодувань.

— Ми могли б мати ще багато таких вечорів...

— Можливо, — усміхнулася вона. — Доброї ночі, Джамаде.

Вона пішла.

Він довго дивився їй услід.

Усі думки про відправлення її до Франції розтанули. Він хотів бачити її знову. І знову.

Про Зару він майже не думав.

У нього промайнула думка, що він переконував себе, що лише виконував волю батька, погодившись на союз із Зарою. Кохання там не було.

* * *

Джамад повернувся до своєї кімнати. Він ліг на ліжко із усмішкою. Перед очима стояло обличчя Джари.

Він майже заснув, коли почув тихий стукіт у двері. На порозі стояла Зара. Оголена, з грайливою усмішкою. Його обличчя відразу стало суворим.

— Що ти робиш?

— Я скучила за своїм паном, — промуркотіла вона, притуляючись до нього.

Він накинув на неї ковдру.

— Не приходь до мене так більше!

Її очі спалахнули.

— Іноземка заполонила твої думки!

— Обережніше зі словами, — холодно сказав він. — Вона нашої крові! - Він замовк, згадавши слова Зари вдень. - Якщо з її голови впаде хоч волосина — відповідатимеш переді мною!

—  Але вона не наша!

— Із завтрашнього дня — наша. Я представлю її селищу! - Його голос не допускав заперечень. — Іди!

Зара дивилася на нього з ненавистю.

— Ти ще пошкодуєш!