2

Джамад вийшов із саду й попрямував до стайні. Тут завжди панував спокій, особливий, майже священний. Запах сіна, тепло тварин і глухий стукіт копит заспокоювали краще за будь-які слова.

Він підійшов до коня, чорного, мов. Юпітер підняв голову, тихо фиркнув, впізнавши господаря. Джамад поклав долоню на його шию, повільно провів по густій гриві, відчуваючи під шкірою силу й напругу.

— Спокійно, друже… — тихо мовив він.

Взявши щітку, Джамад почав уважно чистити спину коня, рух за рухом, ніби намагаючись разом із пилом змести й власні думки.

— Привіт, Джамаде, — почув він за спиною ніжний жіночий голос.

Він не здригнувся — впізнав одразу.

— І тобі доброго дня, Заро.

Вона підійшла ближче, обійняла його зі спини й торкнулася губами щоки. Він відповів поцілунком, коротким і стриманим.

— Навіщо ти сам доглядаєш Юпітера? — усміхнулася вона. — Для цього є прислуга.

— Ти ж знаєш, — спокійно відповів він, не припиняючи роботи, — до Юпітера я не допускаю нікого, окрім Сахіба. А він зараз хворий.

— Так… я, мабуть, забула, — знизала плечима Зара. — Просто дивно бачити, як шейх бедуїнів чистить коня, мов простий слуга.

Джамад різко зупинився. Його брови зійшлися.

— У моєму селищі немає рабів, — твердо сказав він. — Тут кожен працює добровільно. І кожен за це має дах над головою та їжу.

Зара знову обійняла його, цього разу м’якше.

— Не сердься… Я просто намагаюся тебе зрозуміти.

Він повернувся до неї й подивився пильно, холодно.

— Юпітер — мій улюбленець, — вимовив він чітко. — Окрім Сахіба, до нього ніхто не має права торкатися. І ти це добре знаєш.

Зара опустила погляд.

— Я, власне, прийшла не заради цієї розмови… — промовила вона після паузи. — Я хотіла дізнатися… як там жінка, яку ти врятував?

— З нею все гаразд, — відповів він сухо. — Сьогодні я бачився з нею, я запросив її на вечерю.

— І я також? — насторожилася Зара.

— Ні. Лише я і Джара.

Вона повільно підняла голову.

— О… бачу, ти вже знаєш її ім’я.

— І що з того? — різко кинув він. — Я — шейх і…

— Вона гарна? — перебила Зара.

Джамад замовк. Він уважно вдивився в її очі й побачив там полум’я — сліпе, ревниве, небезпечне.

— Заро, — тихо, але твердо мовив він, — ця жінка скоро поїде звідси. Твої запитання не мають сенсу.

Він нахилився й поцілував її в губи, але вона не відповіла.

— Якщо ти захопишся цією жінкою, — холодно сказала вона, відступаючи, — клянуся Аллахом, їй буде дуже важко.

І, не чекаючи відповіді, Зара розвернулася й пішла.

Джамад довго дивився їй услід. Її слова важким тягарем осіли в думках. Юпітер тихо фиркнув, ніби відчуваючи стан господаря.

— Бачиш, друже… — прошепотів Джамад.

Він швидко осідлав коня й вивів його зі стайні. Йому потрібно було побути на самоті — не в селищі, не серед людей.

Джамад скерував Юпітера в бік пустелі. Неподалік від селища був оазис із невеликим водоспадом — місце, де він часто знаходив спокій.

Доїхавши туди, він зіскочив із сідла, прив’язав коня до пальми й підійшов до води. Роздягнувшись до пояса, пірнув у прохолодну глибину. Вода змила піт, втому, але не думки.

Він зробив кілька запливів, а потім ліг на пісок у тіні пальм і заплющив очі.

Перед ним з’явилася не Зара. Йому згадалася Джара.

Її сіро-зелені очі, уважні й насторожені. Чорне волосся. Гладка шкіра. Те, як вона трималася — не як благаюча, а як та, що не звикла коритися.

Він уявив, як торкається її талії.

Джамад різко підвівся, протираючи обличчя долонями.

— Що зі мною?.. — прошепотів він.

Він бачив її лише кілька разів. Кілька коротких розмов. І цього не мало б вистачити, щоб вона оселилася в його думках.

Та він уже знав: ця жінка — не випадкова. У ній була твердість. Рішучість. Небезпека.

Він знову пірнув у воду, намагаючись втекти від думок, але марно.

"У мене є Зара… Чому ж тоді ця дівчина не виходить із голови?"

Раптово рішення з’явилося чітке й холодне.

— Я відправлю її назад, до Франції, — сказав він уголос. — Це єдиний вихід.

Він відправить із нею Касима. Той допоможе знайти корабель. І все закінчиться.

Від цієї думки йому стало трохи легше.

Джамад вийшов із води, одягнувся, скочив на Юпітера й попрямував назад до селища, навіть не підозрюючи, що прийняте ним рішення вже запізнилося.