Пролог

Ніч була задушливою й тривожною — не такою, що приносить спокій. Повітря було важким, просочене пилом і запахом розігрілої землі. Десь далеко, за мурами, ще жевріли вогні палацу, але тут, на околицях, темрява вже мала владу.

Кінь нісся вузькою дорогою, що губилася серед пагорбів і сухих чагарників. Його копита глухо били по камінню, збиваючи іскри, а подих ставав дедалі важчим, майже хрипким. Він був виснажений — це відчувалося в кожному ривку, у кожному спотиканні.

Дівчина схилилася вперед, притискаючись до теплої шиї тварини. Її пальці судомно стискали гриву, ніби в цьому русі була остання нитка життя.

— Ще трохи… — прошепотіла вона. — Я прошу тебе… ще трохи…

Її голос тремтів, але сліз уже не було. Вона виплакала їх раніше: там, де страх лише зароджувався, а надія ще жила. Тепер залишилася тільки рішучість, гостра й холодна, мов лезо.

Вітер бив у обличчя, зривав подих, рвав легкий одяг. Волосся вибивалося з-під накинутого плаща, липло до шиї. Вона не озиралася. Не сміла. Бо знала: якщо побачить — може зламатися.

Та звуки видали себе самі.

Позаду лунав тупіт. Спершу глухий, майже невловимий, але з кожною миттю — ближчий. Кілька коней. Добре навчених. Сильних. Не таких виснажених, як її.

Вони знали, кого шукають.
І знали, навіщо.

— Вона тут! — прорізав ніч крик.
— Не дайте їй звернути до скель!

Її серце стиснулося так сильно, що перехопило подих. Паніка обпекла груди. Вона різко вдарила п’ятами в боки коня, вкладаючи в цей рух усю безнадію й страх.

Тварина заржала — болісно, з надривом.

Вона відчула, як під нею здригнулося тіло, як рухи стали рваними, некерованими. Кінь був на межі. Вона знала це, але зупинитися означало повернутися туди, звідки вона тікала. А цього вона не дозволила б навіть смерті.

— Прошу… — видихнула вона, вже майже не чуючи власного голосу.

Кінь спіткнувся.

Спершу — лише на мить. Потім різко здибився, ніби намагаючись утриматися, і в цю ж секунду вона відчула, як земля зникає з-під ніг.

Світ перевернувся.

Вона полетіла вперед, не встигнувши ні вхопитися, ні закричати. Удар вибив повітря з легень. Тіло боляче вдарилося об кам’янистий схил і покотилося вниз.

Біль прийшов не одразу. Спершу була лише темрява й відчуття падіння. Потім — різкі удари, каміння, що рвало шкіру, гострий біль у боці, в плечі, в голові. Вона намагалася згорнутися, захистити обличчя, але тіло не слухалося.

Все зупинилося так само раптово, як і почалося.

Нагорі пролунали голоси.

Вершники спішилися. Один із них підійшов до краю схилу й вдивився вниз.

— Як думаєш, варто спускатися? — спитав він.

Інший мовчав довго. Надто довго.

— Ні, — нарешті відповів він. — Я бачив, як вона впала. Тут суцільне каміння. Навіть якщо не зламала шию — довго не протягне.

— Жахлива смерть… — пробурмотів перший. — А така була гарна.

— Гарна чи ні — не має значення, — холодно відрізав інший. — Вона сама зробила вибір. Свобода й смерть були для неї кращими, ніж бути в руках Його Високості.

— Принц не зрадіє цій новині.

— Засмутиться, — байдуже відповів той. — Але швидко знайде заміну.

Вони розвернули коней і рушили назад, до світла, до палацу, до світу, який дівчина щойно залишила.

А вона лежала в темряві.

Десь між життям і смертю.
Між минулим і тим, що ще тільки чекало попереду.

І саме там її шлях лише починався...