Частина 6

Настав ранок. Араби почали поступово прокидатися, і через якихось п'ятнадцять хвилин усі були готові.

- Куди нам йти? Навколо одна пустеля? - запитав Сахіб у шейха.

- Дай мені кілька хвилин, - Джамад відійшов убік, склав руки на грудях і прикрив очі. Він став прислухатися до шарудіння піску і ледь помітного коливання повітря. Зі сходу вітер дув трохи сильніше, і він посміхнувся сам до себе. Потім швидким кроком повернувся назад до своїх людей.

- Треба йти туди, де встає сонце! Там на нас чекає нове знамення!

- А якщо ти помиляєшся, і це заведе нас до іншої пастки? – поцікавився Сахіб.

Шейх глянув на нього.

- У твоїх словах є істина, але цього разу я впевнений, що якщо підемо на схід, то там на нас чекатиме підказка, - він помовчав, а потім додав, - Сахібе, ти - шаман, якщо сумніваєшся, перевір сам.

- Та я б із задоволенням перевірив, щоб не потрапити в пастку, але річ у тому, що я не можу тут зробити нічого. Якась невідома сила стримує всі спроби виявити Джару. Тому давай підемо в тому напрямку, який вказав ти, а там видно буде!

Джамад кивнув і дав своїм людям знак рухатися далі.

Вони рушили через пустелю туди, де встає сонце, завбачливо тримаючись гір. Якби ці люди не були жителями пустелі, то довго б вони не протягнули, а так вони тривалий час йшли бадьорим кроком, навіть не думаючи про втому. А з іншого боку – вони були духами в цьому світі, а безтілесні істоти не знають ​​втоми.

За один день вони подолали відстань, яку звичайна людина подолала б лише за тиждень. На жаль, місцевість навколо не змінилася: так само, як і вранці, з одного боку гори, з іншого – пустеля.

- Цьому піску не буде кінця, - прошепотів один з арабів. - Ми йдемо не знаючи куди і що нас чекає попереду, теж не відомо!

Джамад чув сказані слова, але нічого не відповів, бо був цілком згоден із ним. Він уже подумував, а чи не припустився він помилки, і чи не пропустив підсказку, яку так сподівався побачити. Джамад озирнувся навкруги, але навколо був один пісок, і не видно було краю пустелі.

- Щось ми заблукали, тобі не здається? - запитав Сахіб.

- Ні, не здається. Я знаю, куди треба йти. Потрібно чекати сигналу.

- Ти певен, що він буде?

- Дивись, - Джамад підняв руку догори і вказав у небо. Шаман підняв голову, і побачив високо в небі сокола. Птах кружляв, повільно спускаючись.

- Ось знак, - посміхаючись, промовив араб. Сокіл опустившись, сів на руку шейха.

- Це Хорус надіслав нам свого слугу, щоб допомогти.

Джамад подивився на птаха і той видавши гучний клекіт, розправивши крила полетів, майже торкаючись крилами гарячого піску, показуючи цим, щоб вони йшли за ним.

- Бігом! – скомандував бідуїн. Усі кинулися бігти, намагаючись встигнути за соколом.

Птах Хоруса зник за виступом скелі. Коли араби підбігли, то побачили, що сокіл сидить на камені і пильно дивиться на них. Далі він нікуди летіти не збирався.

- Тут, мабуть, щось є, якщо він не летить далі. Сахібе, ти як шаман, поговори з птахом, - суворо промовив Джамад.

Той кивнув і заплющив очі, намагаючись поєднатися з птахом думками. Сокіл замахав крилами і протяжно гукнув.

- Тут вхід у царство Анубіса, - розплющуючи очі, вимовив Сахіб. – А камінь відчиняє браму.

- Ти впевнений?

- Абсолютно, - Сахіб почав мацати руками камінь, намагаючись виявити виїмку чи невидимий важіль. Його чуйні пальці швидко бігали поверхнею. Раптом він видав задоволений вигук і щось натиснув. Камінь став повільно відсуватися, показуючи очам арабів невидимі до цього сходи, що вели униз.

Джамад і Сахіб подивилися один на одного, а сокіл, востаннє видав крик, злетів високо в небо.

- Спасибі тобі, Хорусе, що не залишив нас! – підносячи руки до неба і кланяючись, промовив шейх. Його люди слідом за ним теж піднесли молитву на честь бога.

Після цього всі повільно стали спускатися сходами, які лише кілька хвилин тому відкрилися їх погляду.

Анубіс, перебуваючи у себе в кімнаті, від злості скрежетав зубами. Він не думав, що в його протистоянні зі смертним влізе Хорус і допомагатиме Джамаду.

Він покликав слугу.

- Де зараз Джара?

- У саду, біля фонтану.

- Чудово! Попередь її, що я зараз прийду.

- Слухаюся.

Слуга пішов, а Анубіс знову задумався. «Треба не допустити, щоб Джамад знайшов її». Він швидкими кроками попрямував до таємної кімнати, яку Джара не змогла відкрити. Зайшовши туди, він дістав із шухляди столу чорну книгу.

- Книга Мертвих! Ось що зупинить цього смертного!

Пробігши очима пару рядків, Анубіс хижо посміхнувся, знайшовши те, що йому було потрібно. Прочитавши вголос пару сторінок і почувши недалеко тихе гарчання, він лишився задоволений. Поклавши книгу на місце, Анубіс вийшов і зачинив за собою двері, попередньо глянувши на велику клітку, накриту темним полотном.

Задоволений, він направився у бік саду. Він знайшов Джару, що сиділа на краю фонтану. Вона навіть не звела на нього очей, коли Анубіс підійшов до неї.

- Про що думаєш?

- Про те, що тобі не обов'язково знати, - огризнулася Джара.

- Можеш не відповідати, я знаю про що, вірніше про кого... Не турбуйся! Твій ненаглядний Джамад сюди не дійде. Мої слуги, яких я викликав, цього не допустять.

- Джамад подолає всі небезпеки, - Джара подивилася на нього, і побачила на його шиї ключ, але не подала вигляду.

Анубіс гірко посміхнувся.

- Хотів би і я, щоб ось так хтось про мене теж думав.

- Сумніваюся, що знайдеться хоч єдина душа, якій ти сподобаєшся, бо ти брехливий, підлий...

Анубіс хотів був її вдарити, але стримався.

- Я не завжди був таким. Саме любов до прекрасної жінки зробила мене таким чудовиськом.

- Кохання не може зробити такого.

- Тоді ти не розумієшся на коханні.

Джара примружила одне око і подивилася на нього.

- Якщо ти намагаєшся зачепити мене, своїми гіркими промовами, то нічого не вийде!