Той хто говорить з тіні

Елізабет:

Ще у четвертому класі я вже знала що я не така як інші, поки усі діти бігали, кричали, сміялися, та плакали. Я була дуже тихою, але на диво дуже розумною на свій вік. Поки мої однолітки вчили, те що було у підручниках, я вже знала що таке теорема Вієта та Піфагора, та як вирішувати задачи та приклади за цими теоремами. Моя дивакуватість була не в тому, що я була надто розумна та тиха, це можна було помітити у моїй поведінці. Завжди робила лише те, що мені подобалось та те що хотіла. А хотіла я не так багато, лише читати та спати.

Що вихідних, мої батьки та я їздили до бабусі. Бабуся завжди дивилася на мене так, ніби знала що щось дивне зі мною станеться, але вона мовчала про це та дуже мило посміхалася. Коли ми приїздили до бабусі, я одразу бігла на другий поверх її будинку, щоб піднятися на горище. На горищі мені було краще ніж на дворі чи у будинку. Одного разу, коли ми знову приїхали до бабусі, вона дала мені маленьку коробку, у який було три дуже страрих книги. Ці книги були без назви, просто три книги на обкладинці яких були лише дивні візерунки. Я подивилася на батьків, та помітила що вони не в захваті від того, що бабуся дала мені ці книги, але нічого не казали, ні мені ні їй. Я знов пішла на горище, але ніяк не могла вирішити яку книгу узяти першою. Хоч вони і були без назви, мені вже здавалося що вони ніби зв'язані зі мною. Я взяла червону книгу, та відкрила її, перше що потрапило в очі, це маленька цитата: 

 "Сон - це не те що дає нам можливість відпочити та набратися сил. Сон - це світ, який ти будуєшь відштовхуючись від того про що мрієшь та від того чого на справді хочеш."

- Дивно, але розумно. - сказала я собі під ніс - Але не розумію чому немає ні назви ні ім'я автора.

Я прийнялася читати, на кожній сторінці було написано багато різних історій, про те як люди бачили та чули, як хтось говорив з тим хто називав себе "Королем світу снів".

- Не дивно що немає автора, - знову почала говорити до самої себе. - це схоже на казку, яку написав народ, але тут розповідається про сучасний світ. Треба піти до бабусі та спитати де вона взяла ці книги.

Коли я спустилася, то почула що мама та бабуся говорили про мене, але єдине що я почула дуже чітко це були слова бабусі:

"Елізабет вона вже давно живе у своєму світі, та це ніяк не виправити, тому все що залишається нам, так це просто дати їй можливість змінитися самостійно."

 Подумавши що я зараз зайва, я вирішила повернутися на горище, сонце сідало та через усі щілини на даху були гарні промені сонця що було дивовижно-червоного кольору. Усе горище було освітлене. Ні не все, у куту біля єдиного вікна був куток, куди не потрапило ні крихти світла. Я ніколи не дивилася туди, бо по невідомим мені причинам усе, що було хоч якось зв'язано з кутками я боялася. Я просто віришила знову сісти читати, прочитавши ще кілька сторінок, я почула позаду себе дивні звуки схожі на дихання людини що тільки що плакала. Я повернулася назад, та зрозуміла за ті звуки були з кутка на який ніколи не потрапляло світло. Придивившись я побачила що там рухається тінь яку б можна було помітити навіть у повній темряві, відносно від пропорцій тіла було видно що це чоловік. Але що він тут робить? У моїй голові було купа думок, та вже я хотіла закричати що тут вбивця, як голос з тіні почав говорити 

- Ти багато читаєш, що не прийду ти з книгою. Та спиш теж багато, чому? - його голос був таким самим як у Короля світу снів, там його голос описували як ніби щось подібне щастю та чомусь м'якому, подібному чомусь такому ж приємному як лягти у ліжко, після того як не спав кілька діб, таким був і його голос, він ніби він щойно виліз з книги. Поки я намагалася роздивитися його, він знову звернувся до мене 

- Ти ніби розумна, то чого не відповідаєш старшим? Чи ти мовчиш, бо тебе вчили не розмовляти з незнайомцями? Це дуже правильно, але треба пам'ятати що треба поважно відноситися до старших.

- Я просто думаю, ось і мовчу. До того ж ви маєте рацію, мене вчили не розмовляти з незнайомцями, але у мене є питання. Як ви тут опинилися? - Не дивлячись на те що мені страшно, я буду поводити себе дуже спокійно, я так робила завжди 

- Думаєш про те що я маніяк? - з усмішкою запитав він.

- Питання на питання? Так я так думаю, бо яка нормальна людина буде ховатися на горищі, поки усі у низу? - відповіла я.

- Ти. Чи ти не вважаєш себе нормальною? - знову запитав він, ніби знав мене як свої п'ять пальців.

- Ви не відповіли на моє питання, та навіть на сказали хто ви. Чому я повинна відповідати на ваші запитання? 

Він посміхнувся і підійшов ближче, очі його були жовто-зеленого кольору, а волосся було подібне червоному заходу сонця, як тільки я поглянула у його очі, я зрозуміла з ким я розмовляю. Це був він, той про кого я щойно читала. Король світу снів...