28 глава.

Розмова біля вогнища.

— Схоже, ми на пікніку з наметом, — жартувала Ада.
Повітря в лісі було іншим. Глибшим. Наче дихало разом із ними.
Ада ступала м’яко, майже несвідомо — як хижак, що повернувся на свою територію.
А Лірія сміялася.
— Я думала, в мене нічого не вийде, — сказала відьмочка, розпалюючи вогонь.
— Ти про що?
— Про все. Про вдале завершення практики. Про диплом. Про стосунки. Я навіть не уявляла, що це можливо вирішити. Усе завдяки тобі.
— Я тут до чого? Ти сама все зробила. Без моєї допомоги.
— Просто ти була поруч. І якщо зараз не відсвяткувати такий початок змін у моєму житті — то коли?
Невеликий казанок стояв на вогні. Щось солодке пахло яблуками, медом і корицею.
Лірія витягла заховану фляжку з вином — «для особливого випадку».
— Що це? — скептично запитала Ада.
— Настоянка з ягід. Домашня. Рецепт бабусі змій. Вона прожила сто вісімдесят років. Хоча, здається, просто лякала смерть своїм характером.
Вони сиділи біля вогню, насолоджуючись тишею, ароматами й простим людським щастям.
Лірія розповідала кумедні історії з Академії: про професора, який лякав студентів пером, наче це була шабля; про хлопця, що випадково зачарував власне волосся — і воно співало арії посеред лекції.
Ада сміялася. Вперше за довгий час — легко. Без захисту. Без броні.
— То що ти вирішила щодо пропозиції Міранди? — запитала Лірія, коли зорі вже повисли над ними, а вино приємно розігріло щоки.
— Думаю… погоджуся. Але не зараз. Для вступу потрібна магія.
— Маєш право. Але знай: щойно ти знову переступиш поріг того кабінету — вони вже не відпустять.
— Я знаю. Але іноді спокій ще небезпечніший.
Ніч опустилася на ліс.
Дівчата загасили вогонь.
Лірія вмостилася у своєму плетеному коконі разом з Адою — під навісом із моху та гілля.
Ада довго не могла заснути.
А коли сон нарешті прийшов — він був неспокійний. Дивний. Наче не її.
Наче хтось обережно, майже невидимо, вплівся в її свідомість.