6 глава

Я їду.
За день до самітної хатинки в лісі прилетів голуб. На його нозі теліпалася маленька, туго скручена записка. Лія зняла її й розгорнула. Папір одразу почав збільшуватися, розтягуючись до звичайного прямокутного аркуша. Посередині — воскова печать.
— Це що? Динозавр?
— Динозавра ти щодня в дзеркалі бачиш, а це — невдале зображення першого дракона.
— О-у-у…
— Це від ректорки Академії.
— І що там пишуть?
— Запрошують на складання іспиту.
— Ну, значить, ми їдемо, — впевнено сказала Ада.
— Що значить «ми»?
— Ти і я.
— Ні, ти не розумієш. Не всіх впускають до Академії.
— Ну я — не просто «всі». І ти це знаєш.
Зібрали все необхідне.
— А це точно все? — Ада дивилась на дві сумки, мотузку, згорток із їжею й ще кілька підозріло корисних дрібниць.
— Для дороги — більш ніж, — відповіла Лія.
Вона клацнула пальцями — і сумки самі згорнулися в компактний вузол, ніби образилися, але змирилися. Вузол зник, розчинившись у повітрі.
— Е-е… а речі де?
— У транспорті.
— У нього… є кишені?
— Не питай. Він чутливий.
Лія свиснула — коротко й різко, так, ніби кликала не когось, а саме проблеми.
За кілька секунд із-за дерев вибігло… щось. Схоже на коня, але з надто розумним поглядом і відвертою зневагою на морді.
— Це кінь? — Ада примружилась.
— Це транспорт. Не принижуй його.
— А він мене не вкусить?
— Тільки якщо заслужиш.
Істота присіла й важко зітхнула, ніби вже пожалкувала про свій життєвий вибір. Ада всілася позаду Лії, ледь встигла вхопитися, як світ рвонув уперед.
Ліс розмазався в зелену смугу, вітер заліз під одяг, а Ада закричала:
— Я ПЕРЕДУМАЛА ВСТУПАТИ В АКАДЕМІЮ!
— ПІЗНО! — весело крикнула Лія.
За кілька годин невпинної, швидкої подорожі істота різко зупинилася. Перед ними височіли мури кам'яних стін столичного міста— величні, старі й явно дуже задоволені собою.
— І це все? — Ада кліпнула.
— А ти хотіла з перекусом і панікою?
— Ну… трохи.
Транспорт фиркнув і пішов геть, навіть не попрощавшись.
— Невдячний, — сказала Ада.
— Звикай. Тут усі такі, — Лія усміхнулася.