18 глава

Вибір.

— Тобто я до оборотнів? Я ж майже ніяк не належу до Академії, щоб мене кудись направляли.
— Ну, якщо не хочеш до оборотнів, то можеш бути направлена до водників. Там, до речі, є ще один випускник — Арон Дем.
Керон трохи нахилився вперед і саркастично додав:
— Він із роду піраній.
— Не перебільшуй, Ласере. Арон Дем — хороша русалка.
— З поганим почуттям гумору.
— Ну, Адо, хочеш змінити локацію — тільки скажи, і я в ту ж мить направлю тебе.
— Як ви казали? Лікани? Дуже цікаві створіння.
Після слів дівчини Керон усміхнувся ще ширше.
А Міранда кілька митей уважно дивилася на Аду, потім перевела погляд на Керона. Взяла бланк і почала щось заповнювати.
— Ох, дитино, дивися, не сплутайся з ними.
— А що з нами не так, пані?
— Проблем багато, Ласере.
— Запевняю, у неї їх не буде.
Пані Міранда здригнулася й продовжила заповнювати папери.
Спостерігаючи за реакцією ректорки, Ада примружила очі.
— Адо, ось твоє та Лірії направлення.
— Дякую. То ми пішли?
Після короткого кивка Міранди, Ада й Керон вийшли з кабінету.
— До побачення, пані Елз, — коротко попрощалася Ада.
— Бувай.
Керон тихо зачинив двері приймальні. Затримав долоню на ручці, даючи дверям остаточно стихнути, і лише тоді обернувся до Ади. У коридорі повисла тиша — густа, мов перед грозою.
— Ну що ж, — протягнув він з удаваною серйозністю, — вітаю! Офіційно підтверджено: ти маєш схильність до волохатих, зубастих і вічно проблемних.
Ада фиркнула.
— Це ти про ліканів чи про себе?
— Образливо, — Керон притис руку до грудей, намагаючись зробити сумний вираз обличчя. Та його видавала усмішка, яка з кожною хвилиною розбігалася по обличчю.
— Якщо за три дні тебе не з’їдять, значить ліканам ти сподобалася.
Ада зупинилася.
— Я маю це сприймати як підтримку?
— Безумовно. У них це найвища форма компліменту, — Керон знизав плечима. — Не з’їли — значить прийняли.
— Чудово, — сухо відповіла вона. — Завжди мріяла про колектив із такими стандартами.
Керон хмикнув і кинув на неї швидкий погляд.
— Розслабся. Якщо що, скажеш, що ти під моєю відповідальністю.
— І це має мене заспокоїти?
— Ні, — він усміхнувся куточком губ. — Але налякати їх — цілком.
Ада коротко всміхнулася, і напруга, що ще хвилину тому тиснула на плечі, нарешті відпустила. Коридор знову став просто коридором, а не вироком.