16 глава.

Він увірвався несподівано.

Ада сиділа біля вікна в гостьовій кімнаті. В руках — чашка теплого настою, за склом — вечір, що тільки починався й повільно розчинявся між дахами Академії. Вона вдивлялася в мереживо гілок і думала, що все це схоже на сон. Красивий, трохи нереальний і все ще чужий. З легкою усмішкою прокручувала в пам’яті початок дня та його дивне продовження. Знайомство виявилося… несподівано цікавим.
Двері безцеремонно розчахнулися.
— У вас тут чай із печивом? Бо в коридорі так пахне — ніби в бабусі на кухні.
Ада повернула голову.
Високий, темноволосий, з нахабною усмішкою й спокійною, хижою ходою. З тих, кому не потрібно гарчати, аби всі зрозуміли — він почувається тут господарем.
— І хто тебе впустив? — холодно запитала вона.
— Двері, — безтурботно відповів він. — Не повіриш, яка у вас гостинна Академія. Навіть зачаровані замки переді мною самі розблоковуються, — він підморгнув.
— Скажи, — примружилась Ада, — це не ти вчора у дворі вболівав за поразку Лірії?
— Ні. Я той, хто робив ставки, хто кого покладе першим, — він присів навпроти. — Хоча… програв. Сильно. Але, якщо чесно, з нас трьох я — найбільш адекватний.
— Сумнівна похвала, — скептично зауважила Ада, відпиваючи чай.
— А от мені з тобою комфортно, — несподівано кинув він.
Вона здригнулася. Такої прямоти вона не чекала.
— Цікаво. Зазвичай я викликаю в людей легку параною.
— О, я теж. Просто моя — значно веселіша.
Він не поводився, як ті, хто її боявся. І не загравав, як ті, хто намагався вразити. Він просто був. І це дивувало. Ада раптом усвідомила, що не напружується поруч із ним, хоча він її відверто дратував. І це було небезпечно приємно.
— То навіщо прийшов? — спитала вона. — Не віриш, що я можу сидіти тихо й нічого не ламати?
— Я завжди вірю в найнеймовірніше, — Керон знизав плечима. — Мені просто цікаво. Ти — як тріщина в стіні цього світу. Через тебе сюди світить інше сонце.
— Це комплімент?
— Це факт. Ми тут усі — за правилами. А ти — без них. І ще… — він на мить замовк. — З усіх, кого я бачив у цій Академії, ти єдина не намагаєшся бути кимось. Ти просто є. І це зачіпає.
Вона дивилася на нього довше, ніж слід.
— Ти небезпечний, Кероне.
— Я приємно небезпечний. Є різниця.
До речі, якщо знову буде вечір без пригод — поклич. Я принесу свій чай. Або вино. І одну дуже погану ідею.
Він підморгнув, підвівся й пішов — так само легко, як і з’явився, ніби весь світ був для нього килимом.
Ада залишилася сама.
І вперше за весь час усміхнулася — з легкою часткою сарказму.
— То на що ж ти приходив?..