8 глава.

В тиші дійшли до приймальні. Зайшовши в середину зустріли вже майже знайомих темного мага та помічницю. Остання була блідою і старанно ховалася за купою паперів у тиснучись у стіл дедалі більше. Чоловік підвівся. Коротка зачіска, поєднанннч темнх з білими пасмами волосся в поєднанні з сірими очіма розбавляло його темний образ. Чорний сюртук*,  трохи завужені штани та блискучі оксфорди*. Впевнена власна постава, наче він тут головний.

— Приніс звіт?–спокійно запитала ректорка.

—Так, Міранда.. км Грейс. –простягнув маленьку стопку паперів. 

—Добре, де підписати? –підійшовши до темного мага, підписала, один повернула. 

Отримавши листок чолові пішов до виходу з прийомної. 

—Єлз, приготуй чай квіткової зорі.

Міранда доторкнулася пальцями до лоба, заплющила очі та видихнула. Мить спокою, повернулася до все ще чекаючи дівчат.

— До кабінету.

Штовхнувши двері, вони зайшли всередину.
У вічі одразу кинувся широкий масивний стіл, на якому лежали декілька рівних стопок паперів. На краю стола стояв важкий чорнильний прилад із різьбленням у формі сплетених змій — символ роду Міранди Грейс.

Кабінет був просторий, але не надмірно. Достатньо великий, щоб підкреслювати владу ректорки, і водночас настільки затишний, щоб той, хто заходив сюди, відчував певний тиск — ніби опинився на території, де кожне слово й рух мають значення.

Праворуч тягнувся величезний стелаж, заставлений товстими томами. Деякі книги сяяли слабким сріблястим світлом — зачаровані, або ж ті, що не любили, коли їх торкаються без дозволу.

Зліва виднівся камін, над яким висів портрет попередньої ректорки — суворої жінки. Вогонь у каміні був непростим: полум’я горіло рівно й тихо, але час від часу злітали зеленкуваті іскри, зависаючи у повітрі, перш ніж розчинитися.

Під вікном стояв круглий столик із чайним сервізом. Фарфор був темно-синій, із золотими рунами по краях. Часом вони світилися, залежно від настрою господині — або від сили того, хто до неї прийшов.

На підлозі лежав великий килим смарагдового кольору, з візерунками схожими на зміїні сліди, що перепліталися й губилися в центрі.

І лише коли погляд звикав до всього цього, ставало помітно, що повітря в кабінеті наповнене ледве вловимим ароматом степових трав і старовинних чорнил.
Ректорка сіла біля вікна, а світло падало так, що її обличчя було наполовину в тіні, наполовину в золотому сяйві. Контраст робив її ще більш загадковою.

—Юна магесо і що ви забули тут із цією леді?

—Так як сьогодні день відкритих дверей....

— Магесо, день відкритих дверей — для учнів Академії, а не для сторонніх. Іспити у вас ще попереду, тож свої особисті тягарі залиште за воротами.
— Ні, пані, — тихо відповіла Ада, згадуючи поради Лірії, про деякиі правила вічливості. — Але я… не хочу бути тягарем для Лірії.

Грейс нахилилась уперед. Пристальніше роздивляючись дівчину.

— У тобі є відлуння до древніх. Дивно спотворене… так ніби…
Жінка звузила очі:
— …ніби світ сам тебе відфільтрував і пропустив сюди.

Ада напружилася. Вона не знала, розкриватися чи ні.

Лірія вирішила сказати:
— Пані ректор, Ада — не з нашого світу. Я знайшла її після магічного переходу. І… я думаю, їй потрібен захист не менше, ніж мені підтримка.

Ректорка підвелася зі стільця.
— Перехід? Незареєстрований?

Її голос змінився — став офіційним і гострим.

— Тоді за законами Академії та Ради магів…

Піднялась із-за столу підійшла до стелажу з книгами. Товста книга м'яко приземлилася на стіл ректорки. Жінка сіла у своє крісло .
Вона розгорнула старий товстий реєстр. 

— Особа, що пережила перехід і не становить явної загрози, має отримати тимчасовий притулок на території магічної установи.

Ректорка глянула на Аду.

— Ти можеш проживати в гуртожитку для гостей Академії. Статусу студента не маєш, але право пересування… теж обмежене лише загальними правилами. Але! – протянула бланк вперед. — Ти повинна це заповнити.