33 глава.

Пошук Тіні.

Ліс зустрів їх мовчанням. Не загрозливим, але настороженим. Дерева ніби нахилилися трохи ближче, гілки хруснули не на вітер — а на крок. І навіть сонце, що пробивалося крізь крони, здавалося більш тьмяним.

Ада йшла мовчки. Поруч — Керон, який із лісом тримався насторожено, хоч і без страху. Лірія вже чекала їх біля старої просіки, сидівши на пеньочку вкутана теплим пледом.

— Нарешті, — усміхнулась вона, але усмішка не приховала тривоги. — Ви довго.

Ада обійняла її міцно. Керон кивнув — поважливо, по-своєму.

—А де Векс?— спитав Керон.

— Ви трішки розминулися, він тільки що пішов.

В стороні пролунав вой. Керон подивився в напрямку де зник Векс и кивнув.

— Коли ти зникла, — почала вона після паузи, — ліс... поводився інакше. Дерева перестали відгукуватись. Тварини розбіглись. Навіть ґрунт... ніби задихнувся.
— Я не знаю, що зі мною, — тихо сказала Ада. — Але знаю, куди йти.

— До неї? — Лірія кивнула.

Ада підтвердила мовчки кивнула.
— Видно ти скоро поїдеш тому....– трішки сумно почала Лія.

—Я знаю швидший спосіб зустрітися. — посміхнулася Ада.

—Нехочу приривати ваші заговори, але це територія ліанів.– відповів Керон.

—До лісу так, а вже сам ліс ні.– посміхнулась Лія. Нащо Керон прищурився. А Лія продовжила.

—Змії похилого віку жива бібліотека різних історій.

Вони рушили вглиб лісу. Пройшли повз виступаючого коріння, обійшли два зсуви. Та вийшли на невелику галявину, де земля утворювала символи, схожі на старі мови.

—Ну що Ада читай. — показала рукой трохи зароще  коло.–Сумніваюсь, що Тінь не сказала закляття зустрічі.

—Все ти знаєш.– прищурилась Ада.

Ада сіла на землю схрестила ноги, заплющила очі. Почала говорити. Зкожним звуком символи сяяли, а по галявинці росіювався запах підгару. Коли все коло за світилося Ада продовжила говорити, а с'яйво ставало все яскаравішим. Що боляче дивитись і залишається тільки замружитись. Мить і с'яйво зникло. Ада відкрила очі не побачивши перед собою Тінь. Дівчата почали озиратись. І нарешті — підшироким деревом — вони її побачили. Дуже горна дівчина визирала із-за стовбура. Волосся кольру воронього крила, глибокого чорного, яке спадало хвилями. Шкіра світла, ніжна, майже прозора. Очі — темні, майже графітові, з тонким вертикальним звуженням зіниць. Погляд холодний, уважний, на губах легка посмішка.

—Може досить вдавати дерев і хтось дасть мені чим прикритися?—пролунав гарний та дуже знайомий голос.

—Тінь?!– одночасно вигукнули здивовані дівчата.

Оговтавшись Лія підбігла і простягла плед. Укутавшись Тінь вийшла з хованки. Обійняла поряд стоявшу Лію.

 — Я можу тебе привітати з дипломом — розумниця моя?

Лія кивнула. Випрямившись дівчата приобнімаючи однією рукою попрямувавши до Ади.

— А інша — з новою шкірою...

Вона підійшла ближче до Ади і теж при обійняла іншою рукою.

—Ти про що?–схвильвано спитала Ада.

—Ти починаєш знаходити себе сонечко. Тобі було ніяково бо ти не знала де твоє місце. Твоя магія почала пробуджуватися.

Тіні ковзнула назад у коло. 

—Я була рада дізнатися, що у вас все гаразд. Чекатиму вас в дома.

Ада дивилась їй услід — і вперше відчула:

вона не просто прийшла у цей світ. Вона — стала частиною чогсь.