29 глава.

За межами.
Ніч ще не встигла відступити, але небо вже почало сіріти. Місяць бліднув. Легкий туман клубочився над полями, що простягалися за межами столиці, неподалік від північних руїн стародавнього святилища, прихованого в лісовій хащі.

Серед покинутих кам’яних решток старого вівтаря у колі рун. Стояв високий чоловік у темному важкому плащі. Його пошрамоване обличчя частково ховалося під каптуром, а в очах жевріло сіре полум’я — холодне й зосереджене.
Він завмер, ніби слухаючи сам простір.

І раптом це сталося.
М’який прорив. Тонка тріщина в повітрі. Ледь відчутна вібрація, якої не помітила б жодна звичайна людина.
Але він — відчув.

— …Вона перейшла, — тихо прошепотів чоловік.
Його рука торкнулася амулета — старого, потрісканого, з вкрапленнями темної магії. Камінь на ньому раптом спалахнув червоним світлом, наче свіжа рана, що відкрилася.
— Сім кругів. Три шари. Одна душа — поза межами, — промовив він, ніби читаючи давнє закляття. — Моя господине… дитина, яку ми шукали, проявила себе.

Він ступив кілька кроків уперед, вихолячи з кола і впав на коліна, схиливши голову між камінням старого вівтаря, що поросло мохом.
Фігура, закутана в темну мантію, повільно повернулася до нього.

Коли поділ мантії злегка розкрився, стало видно сукню під нею. Це була сукня у стилі ампір — із завищеною лінією талії під грудьми, м’якою легкою спідницею, що спадала до самої підлоги, і без жорсткого корсета. Вона була простою: без вишивки, без коштовного каміння чи прикрас.
Такий скромний одяг дивно контрастував із високим титулом її власниці.
Поруч стояли дві постаті у сріблястих накидках. Їхні обличчя були приховані магією. Безликі. Невидимі для сторонніх. Але безмежно віддані.

— Починайте підготовку, — спокійно сказала вона, потім зробила не велику паузу і продовжила. 

— Ми повинні знайти дитину раніше, ніж вона освоїться тут. Адже вона — дуже важлива частина наших планів. Ти ж це розумієш?
— Так, моя господине.

Високородна жінка розвернулася й повільно рушила з моторошного древнього святилища.
Чоловік підвівся і відкинув каптур.
Світло торкнулося його обличчя — глибокий шрам тягнувся через ліву щоку, очі були кольору попелу, а в погляді застиг холодний, чужий спокій.
Вітер посилився. Старі камені завили, наче живі.
І хоча світанок уже почав красти ніч, у повітрі ще довго лунав відгомін чужого жіночого сміху.