13 глава

На одинці.

Академія поволі прокидалась, затягуючись ранковими туманами. В кімнаті для гостей тьмяне світло ковзало по підлозі, коли Лірія розплющила очі.

— Ада… котра година?

— Ем… пізніше, ніж тобі хотілося б, — пролунав не сонний голос із сторони ванної кімнати.

Лірія кинулась з ліжка, швидко зібрала речі та, майже не попрощавшись, вибігла з кімнати. У голові шуміло: встигну, встигну, мушу встигнути!

Коридори Академії ще були напівпорожні. Вона мчала повз гобелени, зачаровані ліхтарі, сходи, що змінювали напрямок — і, здається, щось таки переплутала.

Кабінет, перед яким вона зупинилась, був схожий на той, що вказував розклад: сірий камінь, зелена емблема, табличка з іменем — щоправда, трохи затерта.

Вона відчинила двері й увійшла.

Усередині було напівтемно. А потім... клац. Двері зачинились і, здається, заблокувались. І в тиші, що зависла, озвався голос:

— Ліріє?

Вона завмерла.
— Ти?..

— Що ти тут робиш?— спитав рижий, ніби зрадівши.

— Я… прийшла на іспит. Хіба це не…?

— Ні. Це закрита кімната для індивідуальних тренувань. Тут не буває викладачів уранці. — Він зробив крок ближче. — Ми переплутали кабінети.

Вона зітхнула. Довго. Голосно. Втомлено.

— Чудово. Просто ідеально.

— Двері зачинились.

— Дякую, я помітила, — сухо сказала вона. Сіла на край лави, сперлась ліктями на коліна.

Він стояв мовчки кілька секунд, а потім сів навпроти. Несподівано. Близько. І тихо сказав:

— Я радий, що ми залишились тут наодинці.

— Чому? Хочеш вибачитись?

— Ні. Хочу… пояснити. Без тиску, без свідків. Без змагань.

Вона мовчала, дивилась на нього з настороженістю, з напругою, як людина, яка боїться знову почути щось, що вдарить по болючому.

Він заговорив повільно:

— Я боюсь. Не тебе. Себе.
— Я ріс у світі, де почуття — слабкість, де повага — це сила, гнів, домінування. Я не вчився говорити про те, що болить. Не вчився… просити. Лише брати.
— Але з тобою я не можу так. Ти не дозволяєш. І мені доводиться вчитись.

Лірія опустила погляд. Її голос був майже нечутним:

— Ти не маєш нічого мені доводити.

— Але я хочу. Бо те, що я відчуваю — це не тільки мій вовк. Це не інстинкт. Це я, Ліріє. Це я не сплю ночами, бо думаю, як ти тримаєш пляшечки із зіллям. Як поправляєш пасмо волосся, коли нервуєш. Як мовчиш, коли хочеш кричати.

Вона тихо запитала:

— І що ти хочеш?

Він затримав подих, а потім:

— Я не знаю, що буде. Але я хочу бути з тобою поруч. Без ігор. Без боротьби. Без злого язика. Просто — бути.

Її серце стискалося. Вона боялась йому вірити. Боялась собі визнати, що частина її — хоче повірити.

— А якщо я не зможу відповісти тим самим?

— Я не прошу. Я пропоную. І чекаю.

Тиша знову впала між ними. Але цього разу — не важка. Спокійна. Наповнена чимось крихким і світлим.

— Ми не встигнемо на іспит, — сказала вона, підіймаючись.

— Тоді запам’ятай, що перший твій “так” — вже був. Бо ти вислухала мене. І не втекла.

— Це ще не “так”.

— Але й не “ні”.

І Лірія… всміхнулась.
І він… уперше побачив її не сильною, не захищеною — а живою.