12 глава

Що я відчуваю. 

Пізнього вечора, коли Академія вже затихла, Ада сиділа біля вікна їхньої тимчасової кімнати, а Лірія мовчки перебирала ноти старого заклинання, яке треба було повторити на іспиті.

— Ти не їла з ранку, — м’яко сказала Ада.

— Потім, — кинула та. — Я мушу все повторити. Цей професор — як тінь, що шукає слабке місце.

Ада помовчала, а потім спитала:

— Чому ти мені нічого не сказала?

— Про що?

— Про нього. Про рудого. Оборотня. Тебе це зачепило. Я бачила.

Рука Лірії завмерла над сторінкою. Вона не одразу відповіла.

— Я... не можу це собі дозволити, — прошепотіла нарешті. — Вони знатні. Їх вчать бути хижаками з дитинства. Вони мають усе — силу, становище, повагу. А я... Я з лісу. Вони бачили в мені нікчемну травницю. Я бачила в них — загрозу. І досі бачу.

— Але ти не злишся, коли бачиш його, — тихо сказала Ада. — Ти тривожишся. І... трохи червонієш, коли він мовчить довше, ніж треба.

Лірія нервово всміхнулась, заплющила очі, і сіла на край ліжка.

— Річ не в ньому. А в мені. Я чую, як його вовк реагує на мене. Це... немов шепіт. Теплий. М’який. І водночас страшний. Бо я не впевнена, що йому подобаюсь я — чи мій дар. Чи моя суть.

— А може, і те, й інше. Вони ж не роздільні, — знизала плечима Ада. — А ти боїшся, що, якщо дозволиш собі щось відчувати — зламаєшся?

— Ні. Що не зламаюсь. — Лірія поглянула прямо в очі. — Що мені це сподобається.

Тієї ночі Лірія довго не спала. Вона слухала, як на сусідньому ліжку дихає Ада, дивилась у вікно, за яким в небі обертались повільні зорі, й відчувала...

...наче хтось десь, у глибинах лісу, теж не спить. І теж думає про неї.

Ада прокинулась серед ночі — від легкого шороху біля вікна. Лірія бачила десятий сон. Тінь, химерна, звірина, на мить промайнула серед дерев, перш ніж зникнути.

— Я так розумію з ним буде весело.