11 глава

Справжній. 

Наступного дня після повернення Лірії, в Академії стояла напруга — невидима, але щільна, мов туман перед грозою.

Ада це відчула ще вранці: дивні погляди, тиша при її появі, напівнатяки від учнів, які проходили повз. Лірія ж була зосереджена — сьогодні готувалась до перездачі. І Ада не хотіла її тривожити.

Тому коли її підкликали на подвір’я під приводом “когось чекають з гостьової групи”, вона пішла сама. Керон тайно прослідкував за дівчиною, але в продовж дня тримався осторонь. Просто спостерігав. 

Там, під старим деревом, її вже чекав він — рудуватий оборотень, той самий, що першим насміхався над Лірією біля воріт. Зараз він був сам, руки в кишенях, погляд — хижий, але не агресивний. Швидше —... ускладнений.

— Ада, так? — сказав він. — Пройдемось?

— Якщо ти хочеш вибачитись — можеш зробити це тут. Якщо хочеш щось інше — залежить, скільки в тебе зубів, які ти готовий втратити.

— Гостра, — всміхнувся він. — Підходить їй.

— Кому “їй”? — нахмурилась Ада, але всередині вже здогадалась.

— Лірії.

Мовчання повисло між ними, як розірвана нитка.

— Мені не подобається, як ти з нею поводишся, — сухо сказала Ада.

— Мені теж, — несподівано відповів він. — Але… це не те, що ти думаєш.

Пізніше все стало зрозуміло швидше, ніж вона очікувала.

В обід Академія готувалась до практичної демонстрації магії — змагання між учнями старших курсів. І хтось "випадково" вписав ім’я Лірії в список викликаних. Перед самою передачею. Без права відмовитись.

— Це підстава, — прошепотіла вона. — Я не готова до дуелі. Не зараз.

— А я готова, — спокійно сказала Ада, озираючись на натовп. — І зараз дізнаюсь, хто за цим стоїть.

На арені, коли Лірія вийшла проти свого “суперника” — ним виявився той самий рудий, — усе стало на свої місця. Це не була офіційна дуель. Це була вистава. Провокація. Пастка.

Він атакував м’яко — на показ. Та досить небезпечно, щоб зірвати її концентрацію. Лірія пробувала захиститись, але руки тремтіли. Вона не мала настрою битися. Вона готувалась до іспиту. Вона була виснажена.

Ада бачила все. І бачила інше.

Очі хлопця. Його рухи. Його вагання. Як він дивиться на неї, коли вона не бачить. Як зупиняється на мить перед кожним заклинанням. Як уникає удару в серце.

Це не злість. Це — страх. І щось ще.

Після бою, коли Лірія, розчарована і втомлена, втекла з арени, Ада наздогнала його.

— Чому ти це зробив?

Він знизав плечима, але цього разу — не зухвало.
— Бо я дурень. І боюсь. Бо мій вовк… обрав її. А я не вмію з цим жити.

Ада зупинилась.
— Обрав?

— Ми не контролюємо це. Усередині нас є інше — звір. Він відчуває. Він бачить правду швидше за нас. І мій… від першої миті... — його голос затремтів, — тягнеться до неї. Як до себе.

— І замість того, щоб підійти, ти вирішив принизити?

— А якщо вона скаже “ні”? Якщо відьма скаже, що її тягне до мене лише мій звір? Що я — тільки тінь у цьому бажанні? Що я не вартий?

Ада подивилась на нього довго й серйозно.

— Тоді, може, для початку варто бути не тінню. А людиною. І дати їй право вирішити самій.

Увечері, коли Лірія готувалась до перездачі, Ада не сказала їй нічого. Але в погляді рудого, коли він випадково зустрівся з ними в коридорі — вже не було ворожнечі.

Було щось інше.

Тепер усе ускладнилось.