6 глава.

Знайомі незнайомеці. 

Академія з’явилася з-за пагорба — сиві башти здіймалися до неба, обвиті гілками старезних дерев. Над аркою головного входу сяяли рунічні символи, повільно змінюючи колір, реагуючи на присутність магії. Ада зупинилась, вдихнула свіже повітря й озирнулася. Лірія стояла трохи осторонь, непевно тримаючи в руці шкіряну теку з заклинаннями.

— Ну що, страшно? — спитала Ада, намагаючись додати легкості.

— Ти не уявляєш, яка тут атмосфера. Це не просто будівлі. Тут… усе пам’ятає, — прошепотіла Лірія.

І в цей момент — голоси.

З тіні, наче спеціально чекаючи, вийшли троє хлопців. Високі. Гнучкі. Очі блищали — не людським світлом. Оборотні. І не прості, а знатні — це було видно по емблемах на їхніх одязі та гордовитій поставі.

— Глянь-но, хто до нас повернувся, — заговорив один із них, рудуватий і самовдоволений. Його голос капав солодкою зверхністю. — Лірія з Лісу. Дівчинка, яка грається в магію, а варить суп замість зілля.

— З нею ще й компанія якась... — додав другий, з нахабною посмішкою. — Невже тепер беруть усіх охочих? Може, вона твоя охоронниця?

— А може — учениця? Чи ти тепер викладаєш “відьмовство для домогосподарок”? — хихикнув третій.

Лірія мовчала, опустивши погляд. Ада — ні.

— Ні, я не мрію бути чарівницею. Але якщо хтось із вас ще раз відкриє рот у бік моєї подруги, — вона зробила паузу, — я особисто переконаюсь, що ви говорити будете… тільки з лікарняного ліжка.

Оборотні спочатку здивувалися, потім почали посміхатись.

— А ще я не місцева. У мене погані манери, хороша реакція і абсолютно нульова терпимість до самозакоханих песиків у модних плащах.

— Що? — рудий нахмурився, роблячи крок до неї.

— Вибачте, вовченята, — сказала вона рівним тоном. — Ви, здається, помилились адресою. Якщо шукаєте дитячий садок для егоцентричних самців — він точно не тут.

Вона зробила крок уперед, очі — спокійні, тон — твердий:

— Якщо ще хоч один з вас відкриє рота, щоб зачепити мою подругу, я знайду спосіб, як зробити з вас рукавички. Або килимок. Не принципово.

— Ти не знаєш, з ким говориш, — прохрипів один.

— З тими, хто гавкає перед воротами академії, бо боїться, що в середині всі розумніші за них. А тепер — розступіться.

На мить повисла тиша. А потім — хтось із студентів, що проходив поруч, тихо засміявся. Один з оборотнів напружився… але інший поклав йому руку на плече:

— Залиш. Хай ідуть. Їй пощастило, що вона не студентка. Поки що.

Ада не відвела погляду. Вони відступили. Лірія швидко пішла вперед, і Ада — поруч, крок у крок.

— Я мала щось сказати, — прошепотіла Лірія.

— Ти ще скажеш. Але не їм. Вони не варті твоєї тиші, тим паче — твоїх слів.

Академія зустріла їх холодом коридорів і шепотом каміння під ногами. Але тепер Лірія трималась трохи рівніше. Бо знала — вона не одна.