5 глава

Знову він місто.

Після того дня, як я опинилася в цьому світі, минуло вже сім днів. Не скажу, що звикла, але принаймні вже не здригаюся щоранку, коли бачу замість квартири — дерев’яні стіни з химерними візерунками, які, здається, змінюються залежно від настрою хати.

За цей час я встигла познайомитися з кількома місцевими. Деякі з них схожі на людей, а деякі — ну, скажімо, не зовсім. Один навіть розмовляє з тінями, і ті йому відповідають. А ще — кінь. Я досі не впевнена, хто з нас кого приручив. Він — розумний, з характером і поглядом, який пронизує до кісток. Я назвала його Іскар.

Та найбільше враження на мене справив ліс.

Цей ліс — не просто дерева й кущі. Він — живий. Дерева тут ніби дихають. Їхня кора — м’яка, подекуди тепла, мов шкіра. А гілки можуть рухатися, ніби відчувають, чого ти хочеш. Коли я вперше подумала, як було б зручно дістати яблуко з верхньої гілки, вона сама нахилилась до мене, ніби привіталася. Це було… неймовірно.

Лірія каже, що ліс змінився саме тому, що вона тут живе. Її магія повільно пронизує все навколо. Не тільки тварини тут мають особливі здібності — самі дерева, мох, навіть струмки мають свою волю. Я спочатку не повірила, але коли побачила, як папороть розсуває листя, щоб не капала роса на мою голову — сумніви зникли.

А ще я зустріла хоронительку лісу. Ту, яку назвала Тінь.

Її важко описати словами. Вона велика, чорна, мов ніч. Очі — мов два розпечених вуглини. Вона — змія, але не просто істота. Вона — дух, хазяйка, можливо, навіть богиня. Я знайшла її пораненою, але вона дозволила мені допомогти. Відтоді ми спілкуємось ментально. Тінь знає надто багато. А ще — вона приймає мене. І це лякає більше за будь-яке чудовисько.

Звісно, без конфузів не обійшлося. Моє життя — це серіал, де головна героїня постійно встряє в пригоди.

Одного разу я вирішила знову навідатися до міста. Мене зацікавила інформаційно-торгова гільдія — схоже на щось між архівом і базаром для шпіонів. У мене була цікава інформація з іншого світу. І я хотіла за неї щось отримати — можливо, доступ до їхніх карт, або хоч якісь гроші. Я офіційно подала запит на зустріч з головою гільдії.

Відповідь була коротка й холодна: "Відмовлено."

Навіть слухати не захотіли.

Зла? Так. Принижена? Ще більше. Але все пішло не за планом ще й тому, що саме біля входу я здибалася з вояком. Тим самим, що в перший день разом з іншими мужиками з села атакував будинок Лірії. Він упізнав мене миттєво. Я — його теж.

— Це ж ти… — сказав він і потягнувся до пояса, де висів ніж.

Я не чекала. Рвонула вулицею. Місто я знала так собі — пару назв, кілька провулків. Зігнула за ріг, потім ще за один, і опинилася в глухому куті. Прямо переді мною — стіна. Позаду — ворог.

Класика.

Я швидко оцінила обстановку: зліва — бочки, справа — купа дров, над головою — вікно з виступом. Руки, ноги, стрибок — і я вже на бочках. Ще один поштовх — і я на стіні.

Вояка внизу гукнув щось лайливе, а я посміхнулась:
— Наступного разу краще вчися бігати, дядьку!

І зникла з його поля зору.