4 глава

Змія.

Недалеко від будинку Лірії, в гущавині мовчазного лісу, Адаїда натрапила на дивну сцену. Прямо посеред моховитої галявини лежала величезна чорна змія. Її тіло було поранене, в деяких місцях шкіра була обпалена, а луска – подряпана, ніби від клинків. Навколо неї клубком крутились інші змії: малі, середні, деякі зовсім тоненькі, мов ниточки. Вони шипіли, застерігаючи, але не тікали. Вони охороняли свою королеву.

Адаїда зробила крок вперед — і майже відразу відчула гострий біль у литці. Одна з маленьких змій вкусила її. За нею — ще одна, і ще... Та замість страху й болю — лиш дивна прохолода і тиша в голові.

"Не бійся," — пролунав у свідомості голос. Глибокий, але жіночний. Мудрий. — "Ти нам не ворог. Йди."

Ніби заворожена, Адаїда ступала крізь кільця змій, не звертаючи уваги на укуси. Коли наблизилась до пораненої змії, та підвела голову. Її очі світилися, мов два кристали в темряві.

— Можна я спробую тебе вилікувати? — прошепотіла Адаїда.

Змія ледве помітно кивнула. Дівчина витягла зі свого мішечка баночку з лікувальною маззю — ту, що навчила готувати Лірія. Обережно, тремтячими пальцями, почала мастити пошкоджену луску.

Коли мазь торкнулася ран, змія видихнула щось схоже на полегшення, а в голові Адаїди знову пролунав голос:

"Ти — не звідси. Але твоє серце пам’ятає старе."

З того дня Адаїда приходила до змії майже щодня. Вона сиділа біля неї, говорила подумки, ділилася тим, що бачила серед людей, розповідала про свої страхи, про сни, які їй снились у цьому світі. А ще — просила поради. Вона називала змію Тінь.

Одного разу, коли дівчина йшла знайомою стежкою до гнізда, вона завмерла — почувши грубі голоси. За кущами стояли троє чоловіків. Один із них тримав у руці вила, другий — спис, а третій глузливо сміявся.

— Тут вона й була! — сказав один. — Я ж казав, ми зможемо її добити! Бачили, яка велика? Шкіра її — золота буде!

Адаїда підійшла ближче, і те, що побачила, змусило її серце стискатись від люті. Один із бандитів наступив ногою на маленьку змію, інший вже прицілювався списом у гніздо. Велика чорна змія лежала трохи далі, ховаючись у тіні, але її очі горіли червоним вогнем.

— Ви... це ви поранили її! — вигукнула Адаїда.

— А ти ще хто? — бандит розвернувся і побачив дівчину. — О, ще одна дурненька. Іди додому, мала, поки не стало пізно.

Адаїда не відповіла. Її обличчя стало твердим, мов камінь. Вона зробила крок уперед, ще один... І раптом блискавично схопила найближчого розбійника за руку, провернула його через себе і кинула просто в яму до змій.

— Не чіпайте їх! — прошипіла вона, наче сама стала частиною цієї зграї.

Другий бандит кинувся на неї з палицею, але Адаїда ухилилася і сильно вдарила його коліном у живіт. Той згорнувся і полетів услід за товаришем.

Третього вона просто вказала пальцем. До нього поповзли десятки дрібних змій, оточили його і, хоч і не кусали, змусили в паніці відступити. Вона ж звернулась подумки до них:

"Не шкодьте їм. Вони не варті вашого гніву. Але нехай бояться темряви відтепер."

Спустившись до я ми Ада сказала:

— Значить так! Якщо ви хочите щоб у вас було все ціле. Ви вбачається перед королевою та малечею, а ще допомагаєте нам годувати їх!

— Чим? Своїм тілом?— промовив один з трійці. 

— Здурів? Нам потрібна поміч чоловіків у деяких справах. Наприклад: щось перетаскати тущі тварин для змій, чи добрива для лісу. Ще прибрати сухі дерева, допомогти посадити інші. Ось це поки все що в голову прийшло.

— Тобто нас ніхто не вбиватиме?

— Ну якщо ви не будете порушувати деякі правила, то ні. Правила я потім розкажу, а зараз підпишетесь магічний договір про не напад.

Після того випадку Тіньова звернулась до Адаїди не як до простої дівчини:

"Ти довела, що є частиною старої крові. Ми пам’ятаємо таких, як ти. І тепер ти — одна з нас."