3 глава

Місто.

— Ти впевнена, що хочеш залишитись тут? — спитала Лірія, тримаючи в руках кошик із сушеною лавандою.

— Чесно? Не знаю. Але ти — єдина нормальна у цьому фентезійному безумстві. А ще в тебе є дах і чай. Два з половиною аргументи “за”, — усміхнулась Ада.

Так Ада й залишилась. Першого дня відмила підлогу (не магією, а щіткою і своїм поганим настроєм), другого — намагалася не згоріти, розпалюючи піч. А третього…

— Ходімо в місто, — сказала Лірія, затягуючи мотузки на своїй накидці. — Треба обміняти трави, запастися крупами... і подивимось, чи не з’явився хтось із цікавих.

— Що ти маєш на увазі — “цікавих”? — підозріло спитала Ада.

— Тих, хто пахне дивно. Як ти.

Дорога до міста йшла через гай, потім — вздовж річки. Ада встигла тричі перечепитися, двічі спитати, чому тут усі тварини так дивляться, і один раз спробувала змусити білку подати їй жолудь. Білка показала їй лапу. Не ту, що для подачі.

— Люди в місті... — почала Лірія.

— Не люблять тебе? — перервала Ада.

— Не довіряють. Я не продаю їм солодкі брехні. А ще я живу одна в лісі. А ще я — “та сама відьма”.

— Звучить знайомо. У мене в університеті було щось подібне. Тільки замість мітли — скейт.

Місто виявилось більшим, ніж Ада уявляла. Кам’яні вулиці, лавки з прянощами, торгівці, візники, крики “свіжа риба!” і “цілюще зілля від безсоння й... інших речей”. Люди розступались перед Лірією — хто з повагою, хто з побоюванням.

Аду ж сприймали за новеньку — на неї косились, шепотілись, деякі чоловіки надто довго затримували погляд. Вона вирівняла спину і трохи загрозливо стиснула кулаки. Це подіяло.

— Тут щось... живе, — прошепотіла вона, проходячи повз стару башту на ринку.

— Це Вежа Мовчання. Колись була магічною школою. Тепер — притулок для забутих речей. А ще кажуть, що вночі в ній горить світло, хоча двері запечатані. Але ми сюди не за цим.

На торговій площі вони зупинилися біля лавки з зіллям. Торговка — жінка з сивим волоссям, у вишитій хустці — спершу спохмурніла, побачивши Лірію, але, помітивши Аду, оживилась:

— А це хто?

— Моя гістья. З дуже далека, — відповіла Лірія.

— І не з ваших країв, еге ж? — Продавчиня прищурилась. — Вона свіжа. Сильна. І... пахне зміною.

— Ви всі чого до мого запаху причепились? — буркнула Ада. — Це дезодорант з миром і бергамотом, якшо шо.

Поки Лірія міняла свої сушені корені на зерно і сухофрукти, Ада тинялась між прилавками. Їй усе було цікаво: книги з рухомими ілюстраціями, клітки з фіолетовими папугами, кулони, які тремтіли в руках, ніби мали власний пульс.

І раптом — відчуття. Мурашки по шкірі. Хтось дивився. Не просто дивився — вивчав.

Вона обернулась.

На іншому боці ринку стояв юнак у темному плащі. Молодий, з обличчям, як у статуї — занадто правильним. І з очима... повними тиші. Коли їхні погляди зустрілись, він ледь кивнув — і зник у натовпі.

Ада зробила крок уперед.

— Здається, я щойно зустріла свою першу локальну загадку, — пробурмотіла вона.

— Ну як тобі місто? — спитала Лірія, коли вони вже вертались.

— Багато людей. Багато запахів. Багато... всього. Але цікаво. І я тут точно не одна з сюрпризом.

Лірія кивнула повільно.
— Тепер і я це відчуваю.