2 глава

Знайомство з відьмою.

Двері хатинки заскрипіли, коли Ада ступила всередину. У повітрі пахло травами, димом і чимось ще — знайомим, та водночас далеким. Може, безпекою? Може, дитинством? Хто знає.

Молода відьма мовчки поставила на стіл дві глиняні чашки й кивнула на лаву.

— Ти, здається, щойно врятувала мене, — озвалась вона перша. Її голос був спокійним, низьким, з легкою хриплинкою. — Хоча я тебе не кликала.

— А я й не питала дозволу, — Ада сіла, поставивши ногу на ногу. — Я просто... була поруч. І вчасно. Якось так вийшло.

Відьма уважно на неї подивилась.
— Ти не місцева. І не з цих країв. У тебе... інший запах. Інша енергія.

— Ага. Я — з місця, де вила ховають на горищі, а відьом — запрошують на подкасти.

Відьма здивовано усміхнулась.
— Цікаво. Я — Лірія. Просто Лірія. Вони тут звуть мене “відьмою”, бо я тут проходжу практику. Ще кілька місяців і у мене іспит на отримання диплому. 

— А я — Ада. Просто… Ада. Хоч останнім часом усе якось непросто. Впала в чорну діру, прокинулась в іншому світі. Класичний вівторок, знаєш.

Лірія сіла навпроти. Її очі знову пробігли по Аді — від пальців до шиї, до очей.
— Ти не випадкова. Це місце тебе впустило. А ліс — не пускає чужих просто так.

— Ну… я ж особлива. — Ада підморгнула й зробила ковток трав’яного чаю. — Це, до речі, смачно. Що тут?

— Корінь сновиди, сушена лікавіта, трохи м’яти й щіпка... — Лірія раптом замовкла. — Тобі краще не знати.

— Чудово. Може, я ще й виросту вночі на три метри.

— Не переживай. Це не той чай. — Відьма засміялась. — Поки що.

— Слухай, — Ада відклала чашку, — я не знаю, чого тут роблю. І як повернутись. Але якщо мене вже вкинуло сюди — можливо, це не просто так.

— Ніщо не буває “просто так”, — кивнула Лірія. — І якщо ти залишишся — тобі доведеться вибрати, ким бути в цьому світі. Біженкою. Героїнею. Або проблемою.

Ада відкинулась на спинку лави й усміхнулась.

— Ну що ж. Проблема — звучить знайомо.