1 глава

Ліс. Палиця. Кінь мій!

Ада стояла посеред лісу, дивлячись на перекошену хатинку з похиленим димарем і мерехтливим світлом у вікні. Ще мить тому вона була вдома… або майже вдома. Тепер – тут. І тут однозначно не Київ, і навіть не село бабусі. Куди могла повернутися, якби щось забула.

— Ну й куди я втрапила… — пробурмотіла вона, ще не встигнувши зібратися з думками.

Двері скрипнули — на ґанок вийшла молода жінка. Дивно гарна, хоч і в довгій потертій сукні, з чорним немов ніч волосям, яке спадало хвилями на плечі. Її очі — мов дві краплі нефриту— блиснули тривогою.

Та говорити було ніколи — з лісу вийшла юрба. Факели, вила, грубі голоси, гнів і сморід сірого страху.

— Ось вона! Відьма! — кричав кремезний чоловік у розцяцькованому камзолі, сидячи верхи на коні. — Через неё ячмень погиб! Колдовка! Проклятая!

— І яблуні не цвіли, — додала якась жінка. — Моя мала кашляє з весни — і це теж вона!

Ада підняла брови.

— Справді? У вас пропав урожай, і ви вирішили, що винна симпатична дівчина в хаті серед лісу? Це, вибачте, серіал, чи ви реально так живете?

— Кто ти взагалі така?! — загорлав вершник.

— Та, кому вже несила слухати дурню.

Не чекаючи на відповідь, Ада озирнулась, підняла з землі важку гілку — і з таким задоволенням вгатила по голові крикуна на коні, що той сповз додолу, навіть не пискнувши.

— Один готовий, — кинула вона.

Двоє селян, що кинулися до неї, отримали нокаут: один — ударом ліктем у щелепу, другий — прямо в живіт. Треті вже вагалися — з ножем проти божевільної незнайомки, яка поводилася, як супергерой із фантастики.

— Може, ще хтось хоче поговорити? — Ада кинула погляд на натовп. — Бо я тільки розігрілась.

Чоловіки позадкували, злякано поглядаючи на своїх непритомних товаришів.

— Тепер слухайте уважно, — сказала Ада, підходячи до коня, на якому щойно сидів ватажок. Вона взяла повід у руки. — Вуздечка залишається і коня я залишаю собі.

Легенька усмішка з'явилась на її обличчі:

— Якщо він захоче повернути тварину — хай приходить сам. Пішки. Один. Якщо прийде з кимось — тоді хай не жаліється, що раптово почав… кульгати. Надовго.

Декілька селян кивнули, мовчки підняли тих, кого Ада "вклала спати", й швиденько розчинилися в темряві лісу.

Коли все стихло, Ада повернулась до молодої відьми.

— Ну що, — сказала, поправляючи гілку за поясом. — Коли чай?

Відьма засміялась уперше за весь вечір.
— Заходь. Тут, здається, з'явився хтось цікавіший за урожай.