Дари Дерева Мудрості

Вони ступали до Дерева повільно, майже боязко. Хоч воно й не мало листя, але навколо панував живий подих — кожна срібляста гілка тихо тремтіла, наче від вітру, якого не було. Сріблясте сяйво розливалося по землі, і в ньому здавалося, що навіть тіні оживають.

Коли Лада торкнулася стовбура, дерево видихнуло світло. Перед нею виникла прозора постать — жінка, схожа на її матір, тільки молодша, ясніша. Вона мовила:

— Ти несеш у серці любов, яку намагаєшся сховати від світу.  Але вона — твоя сила. Не відвертайся від неї, бо той, хто любить, здатен піднімати й інших. Ти бачиш душевний біль людей і здатна цей біль вилікувати.  Ти прийшла за порадою, як повернути своєму братові память. Але тобі не потрібна моя порада, у тобі вже є ця сила.... Просто, роби усе від щиро серця. З любов'ю.... Але знай, донька блискавки, що чим більше ти зцілиш душ, тим більше тебе буде випробовувати доля. 

Постать розтанула, і Лада відчула: у серці в неї запалала нова теплота, мов вогник, який не згасне. Але і водночас важкий тягар, відповідальності. Бо для гармонії світу потрібна рівновага сил. Добра та зла.

З гілки впала срібляста квітка й розчинилася в її долоні. Лада відчула, як її серце стало світильником — тепер вона здатна торкатися пам’яті інших. Вона може пробуджувати у людей найдорожчі спогади, витягати їх із забуття й давати надію тим, хто загубив себе. Це — її сила любові, що лікує душі. 

Аелін торкнулася дерева другою. Гілки сплелися над нею, наче корона. І з тиші почувся голос:

— Ти боїшся влади, бо бачиш у ній тягар. Ти думаєш, що не виправдаєш надії, які на тебе покладає твій народ. Але влада — це не трон і не корона. Це здатність вести за собою, навіть тоді, коли шлях невідомий. Не сумнівайся у собі.

Перед нею постали обличчя людей і істот, яких вона ще мала зустріти. Всі вони чекали її слова, її рішення. Серце Аелін стиснулося, але водночас стало міцнішим — бо вона зрозуміла: її сила не в походженні, а в здатності чути інших.

Над головою Аелін розгорнулася корона з гілок і світла, яка не торкалася голови, а парила над нею. Дар Дерева дав їй здатність чути голоси свого народу: вона може відчувати біль чи радість людей, навіть якщо вони мовчать. Завдяки цьому вона ніколи не буде сліпою владичицею — бо її серце й розум поєднані з тими, за кого вона відповідає.

Коли ж настала черга Ґріма, він торкнувся дерева обережно, наче боявся сполохати сон. Та дерево відповіло найсильніше: гілки заграли, немов струни арфи, і з їхнього звучання виринуло обличчя тієї дівчини, якій він колись зрадив. Вона не дорікала, лише дивилася тихо й сумно.

— Ґріме, — прозвучало, — ти ніс моє прокляття десятки років. Але час вийшов. Живи тепер не у спокуті, а у правді. Пробач самого себе. Я тебе давно пробачила. 

Сльози впали на стовбур під його ногами. І разом із ними зникла вага, яку він носив століття.

Стовбур розкрився, і з нього випала маленька, стара, але блискуча сокира, вся в рунах. У його руках вона стала легкою, мов пір’я. Дерево повернуло Ґріму його втрачену гідність: відтепер він отримав дар розрубувати пута неправди. Ніщо брехливе не встоїть перед його ударом — будь то зачаровані кайдани, ілюзії чи обмани в серцях ворогів.

Дерево засяяло так, що світло залило всю долину. Гілки почали вкриватися листям — золотим і срібним водночас. Воно ожило. І в той момент кожен із них зрозумів: вони не просто шукають відповіді, вони самі стають частиною давньої легенди. 

Утрьох вони вийшли від Дерева вже іншими. Бо кожен отримав не просто силу, в можливість протистояти злим силам.