Ріка Пам'яті

Коли вони покинули дрімучий Ліс Друїдів, дорога вела униз, у темряву. Коріння дерев лишилося позаду, а під ногами з’явився камінь, вологий і слизький. Повітря наповнив гуркіт — спершу тихий, а далі дедалі сильніший. Це був голос води.

Перед ними відкрився величний зал підземелля, де виблискувала ріка. Вона текла швидко, бурхаючи й підіймаючи бризки, що світилися у темряві, немов зорі. Ніхто не міг перейти її вбрід — вода була надто стрімка, і глибина невимірна.

— Це Ріка Пам’яті, — тихо сказала Аелін. — Кажуть, вона зберігає усі спогади світу. Кожна крапля пам’ятає когось чи щось. Але вона також випробовує тих, хто прагне перейти.

Лада ступила ближче й нахилилася. У хвилях вона побачила не просто відбиття — вона побачила обличчя. Очі батьків, їхній останній усміх перед бурею. Маленького Орія, що сміється, коли ще був зовсім дитиною. Але що далі вона вдивлялася, то більше пам’ятей відкривалося: чужі війни, сльози незнайомих дітей, чужі радості й трагедії. Ріка почала тягнути її до себе, шепочучи:

— Лишись тут. Тут усі, кого ти любиш. Тут ти не знатимеш втрат.

Лисиця загарчала, її блакитні очі засяяли, і Лада отямилася. Вона зрозуміла: "Ріка намагається заманити її і поглинути, щоб більше ніколи не відпустити."

Аелін також боролася. У воді вона бачила свій народ, що кличе її назад, бачила батька-ельфа, що докоряє:

— Чому ти покинула нас? 

Бачила свого нареченого, який задумливо дивився їй у вічі:

- Чому не повернулася? Я все ще чекаю на тебе....

Принцеса затремтіла, але Лада схопила її за руку.

— Це лише голоси минулого! Їх сила — в ілюзії, але наша сила — у виборі. Ми йдемо вперед!

Раптом із ріки піднялася постать — жінка з прозорого потоку, з волоссям, що спадало, мов водоспад. Це була сама дух-берегиня ріки. Її голос лунав, немов шум мільйонів хвиль:

— Якщо прагнете пройти, мусите відповісти: що сильніше — пам'ять чи майбутнє?

Лада зробила крок уперед.

— Пам'ять дає нам коріння. Але майбутнє — це плоди. Без коріння дерево гине, але без плодів воно марне. Обидва шляхи потрібні.

Дух замислилася, а потім усміхнулася.

— Ти говориш мудро, донько блискавки. Ти зуміла не втонути у пам’ятях. І твоя подруга також знайшла силу в твоїй відвазі. Йдіть далі.

Ріка розступилася, відкриваючи вузьку стежку з каменів. Лисиця першою перестрибнула, за нею пішли Лада й Аелін. За спиною ріка знову зімкнулася, загриміла й потекла, як завжди, але вже не чіпала їх.

Вони знали: це випробування було лише ще одним кроком до Дерева Мудрості. Попереду чекала тиша — надто Тиша, що ховає таємниці ще більші, ніж страх чи пам’ять.