Ліс Друїдів

Після того, як Лада та Аелін вийшли з кришталевої печери, дорога вела їх ще глибше в серце землі. Тунелі печер ставали вужчими, стіни — вологішими, аж доки вони не опинилися перед аркою з переплетених коренів. За нею починався дрімучий, підземний темний ліс, де коріння дерев ніби дихало, а кожен лист тремтів, наче стежив за чужинцями.

— Це Ліс Друїдів, — прошепотіла Аелін. — Кажуть, що тут сама земля живе власним життям і не терпить непроханих гостей.

Коли вони зробили перші кроки всередину, світло смолоскипів потьмарилося, ніби полум’я боялося горіти. Дерева стояли щільною стіною, а гілля закручувалося так, що нагадувало химерні обличчя. Відчуття було таке, ніби самі предки дивляться на них крізь тінь.

— Тут доведеться заночувати, — сказала Лада. — Але спокою, мабуть, чекати не варто.

Вони розклали маленький вогонь під старим дубом. Та замість тепла на дівчат навалилася тривога. У лісі лунали дивні звуки: шепіт, немов сотні голосів, що радилися між собою; кроки, яких насправді не було.

Несподівано із темряви виступили друїди. Їхні постаті були схожі на тіні, одягнені у плащі з кори та моху. Лада й Аелін підхопилися.

— Ви порушили межу, — заговорив один із них, і голос його відлунював, наче говорила сама земля. — Чужинці не проходять нашими стежками без випробування.

Із землі виросли коріння, закручуючись у подобу звірів із пащами. Дівчатам довелося битися — не лише силою, а й духом. Аелін вдаряла вогнем, спалюючи химерних звірів, а Лада прикривала їх заклинаннями світла. Врешті Друїди почали кидали проти них страхи та ілюзії, але дівчата стояли пліч-о-пліч, не дозволяючи темряві розділити їх.

І саме тоді, коли сили почали вичерпуватися, у хащах засвітилося щось дивне. З темряви вийшла біла лисиця. Її шерсть сяяла, немов зимовий сніг при місячному світлі, а очі світилися глибоким небесним блакитом. Вона підійшла до Лади, обійшла її по колу й подивилася просто у душу.

— Це Фамільяр, — вигукнула Аелін із подивом. — Справжній дух-хранитель. Він обирає лише тих, у чиїх серцях немає зради.

Лисиця торкнулася носом долоні Лади, і в ту ж мить дівчина відчула теплий вогонь у серці. Частина душі тварини вплелася в її власну. Вона зрозуміла, що тепер ніколи не буде самотньою. Лисиця стане її провідником і другом у цьому світі випробувань.

— Відтепер я з тобою, — почувся голос прямо в її думках. — Разом ми сильніші.

Побачивши це, друїди опустили свої руки й відступили. Їхній ватажок вклонився:

— Ти прийняла дар землі, і земля прийняла тебе. Йди далі, але пам’ятай: кожен крок углиб випробовує не силу тіла, а силу духу.

Так Лада й Аелін, тепер не самі, а з білою лисицею на їхньому боці, рушили далі крізь ліс, що відпустив їх із тяжкою повагою. Попереду чекали нові таємниці й небезпеки, бо Дерево Мудрості ніколи не дозволяє до себе дійти без боротьби.