Печера Кришталю

Дорога вела Ладу далеко від її селища, крізь ліси й яри, допоки перед нею не постала гора з чорними скелями. У підніжжі було видно темний розлом, що вів у глиб землі. Саме там, казали старі, починається шлях до центру світу. Але на вході чатували невидимі охоронці — духи Печери Кришталю.

Щойно Лада наблизилася, повітря стало холодним і важким. З пітьми долинув голос, що луною рознісся по ущелині:

— Ти йдеш туди, де немає повернення. Ти певна, що не злякаєшся власної тіні?

Лада зробила крок уперед.

— Я боюся. Але не страх керує мною, а любов. Я йду заради брата.

Духи відступили, і перед нею відкрилася кришталева печера. Стіни сяяли, немов хтось запалив у глибині тисячі зірок. Проте ця краса була оманливою. Кожен кристал віддзеркалював найтемніші страхи людини. Не один мандрівник тут загинув, бо зійшов з розуму від власних примар.

Лада ступила всередину, і одразу перед нею постала видіння: блискавка, що знову вражає їхню хатину; крик Орія, що губиться в темряві; її власне відображення, старе, самотнє, забуте. Серце стиснулося, але вона стиснула кулаки.

— Це не правда, — сказала вона вголос. — Це лише тінь моїх думок.

Крок за кроком вона йшла далі, тримаючи в пам’яті світлий образ  брата, його усмішку, його очі.

І тут Лада почула інший голос, тонший, майже крихкий:

— Допоможи… будь ласка…

Серед кристалів вона побачила постать дівчини з довгим сріблястим волоссям і вбранням, що сяяло, мов місячне світло. Її обличчя було вкрите сльозами, а руки тремтіли. Це була ельфійка, але не проста — її вбрання і корона з тонких гілок свідчили, що вона з королівського роду.

— Хто ти? — запитала Лада, наближаючись.

— Я… Аелін, принцеса ельфів, — прошепотіла вона.

 — Я зайшла сюди багато років тому, щоб довести свою силу. Довести, що гідна бути принцесою... Але мої страхи стали моєю в’язницею. Я бачу лише темряву, я чую лише голоси, що знущаються з мене. Я заблукала і не можу вийти.

Кристали навколо відображали її жахи: ельфи, що відвертаються від неї; корона, що розсипається на друзки; самотність, яка триває вічно.

Лада простягнула руку.

— Подивись мені в очі. Ти не сама. Страх — це лише дзеркало, і воно бреше. Повір мені, і ми вийдемо разом.

Аелін дивилася на неї крізь сльози, і вперше за довгі роки у її серці засвітилася іскра надії. Вона взяла Ладину руку. Страхи навколо ще шипіли й тремтіли, але поступово розсипалися, мов туман, коли сходить сонце.

Так Лада вивела ельфійку з пастки кришталевих відображень. На іншому виході з печери духи заговорили знову:

— Ти довела свою мужність. І ти звільнила ще одну душу. Йди далі, бо ти гідна шукати Дерево Мудрості.

Аелін почала опускатися перед Ладою на коліно, але та одразу підняла її.

— Не треба поклонів. Усі ми вчимося один у одного.

Принцеса посміхнулася крізь втому.

— Ти врятувала мене від безкінечної темряви. Відтепер мій обов'язок допомоги тобі. Я піду з тобою. Я знаю підземні стежки і таємниці землі. Разом ми знайдемо шлях до Дерева Мудрості.

Так у Лади з’явилася подруга й союзниця. І їхня подорож тільки починалася, бо за Кришталевою печерою чекали ще більші випробування.