Глава 10: Зворотного шляху немає

Сонце ще не встигло піднятись над обрієм, коли Нікс і Кейт залишили старий дім. Стежка, що вела через ліс, здавалася нескінченною, але кожен їхній крок був наповнений рішучістю. Пахло вологою землею, хвоєю і ще чимось — тривогою.

Кейт мовчала. В голові гуділо від безсонної ночі, але вона трималася. Амулет висів у неї на шиї, схований під кофтою, та з кожним кроком він наче ставав важчим.

— Куди ми йдемо? — нарешті порушила вона тишу.

— Є місце. Одне з останніх, де ще залишилась магічна захист. Там ми зможемо перечекати, зібрати сили... І, можливо, знайти ще одну відповідь, — відповів Нікс, не зупиняючись. Його голос був низьким і трохи хрипким.

— А що буде потім?

Він на мить зупинився, кинув на неї погляд через плече.

— Потім усе зміниться.

Вони вийшли на стару лісову дорогу, де дерева відступили назад, відкриваючи широке поле. На обрії виднілися руїни старого храму — місце, куди Нікс ішов уві сні багато років. Його пальці нервово стиснули ремінець рюкзака.

Кейт нахилилася ближче до нього.

— Я не звикла жити в постійному страху, Ніксе.

— Це не страх, — сказав він тихо. — Це пам’ять. Вона ніколи не відпускає.

Під ногами хруснуло. Вони завмерли.

Позаду — шелест. Невловимий. Але достатній, щоб Нікс зреагував. Його тіло напружилось, і рука мимоволі піднялась, готова до магічної дії.

— Швидше, — прошепотів він. — Ми не самі.

Кейт відчула, як її серце шалено застукало в грудях.

Вони побігли.

І хоча поле було відкритим, а простір здавався вільним — небо над ними згустилося. Амулет на її шиї спалахнув ледь відчутним теплом. І вперше — вона сама відчула, як магія пробуджується десь поруч. Усередині

Кейт бігла за Ніксом, намагаючись не відставати. Її дихання було важким, ноги тремтіли, але страх гнав уперед. Позаду ліс ожив — наче саме повітря шепотіло про небезпеку.

І раптом — темрява спалахнула перед ними.

Фігура в каптурі вийшла просто з повітря, немов розчинилася з тіні. Його обличчя було приховане, але від нього йшла хвиля холоду й люті. Чужа, хижа енергія огортала все навколо.

— Віддай амулет, — голос був низький, шершавий. — І, можливо, виживеш.

Кейт завмерла. Вона стиснула амулет у кулаці. Нікс став перед нею.

— Вона нічого тобі не дасть. Ти навіть не розумієш, із чим маєш справу, — його голос став сталевим.

Чорний маг посміхнувся. Його рука піднялася, і навколо затріщало повітря. З-під землі вирвалися тіні, мов змії, прямуючи до Нікса.

— Я знаю більше, ніж ти, хранителю.

І тоді — Нікс зрушив.

Різкий порух руки — і навколо нього вибухнув вихор світла. Повітря здригнулось. Його очі світилися сріблом. Магія виливалася з нього, як полум’я — без жодних паличок, без жестів — лише сила.

Тіні відступили, закрутилися навколо нього, намагаючись схопити — але не могли пробити захист.

— Ти не перший, хто прийшов за нами, — сказав Нікс. — Але ти шкодуватимеш, що залишився живим.

Він розвів руки, і світло з його грудей вдарило вперед, мов хвиля. Удар скинув каптур з обличчя переслідувача — воно було спотворене магією, майже неживе, але в очах палало пізнаване — лють і жадоба.

Маг відлетів, упав на землю, але ще живий. Він заричав, здіймаючи чорну бурю — та Нікс уже був перед ним.

— Не чіпай її! — вигукнув він, і з-під землі проросли сяючі руни, наче коріння, що скувало мага на місці.

Все стихло.

Тіло переслідувача тремтіло від магічного впливу, але він ще посміхався.

— Ви тільки почали, — прошепотів він. — Справжні прийдуть слідом. І вони не будуть милосердними.

Після цього він зник — розчинився в тіні, залишивши лише запах попелу й порожнечу.

Кейт стояла мовчки, все ще тремтячи. Її очі були широко розплющені.

— Що це… було?

Нікс відвернувся, важко дихаючи. Магія в ньому ще пульсувала, але він уже стримував її.

— Це був лише посланець. Попередження. І тепер ми точно знаємо — нас переслідують.

Він повернувся до неї. В його очах було не тільки світло, а й темрява — пам’ять про те, що було втрачено.

— І зворотного шляху більше немає.
 

Після бою дорога здавалася ще важчою. Ліс навколо був мовчазним, ніби завмер у пошані до магії, що щойно прокотилася його серцем. Кейт мовчала, хоча тисячі питань крутилися в її голові. Нікс ішов попереду, напружений, але зосереджений — він відчував, що вони вже близько.

І нарешті, крізь густі гілки, з’явились обриси.

Храм.

Колись величний, тепер напівзруйнований, він стояв на кам’янистому пагорбі, обвитий плющем і часом. Його арки все ще здіймалися до неба, а в центрі світився слабкий вогонь — магічне полум’я, що не згасало з минулого.

— Це… красиво, — прошепотіла Кейт.

Нікс кивнув.
— Тут залишилась стара магія. Чиста. Ми зможемо відпочити і знайти те, що шукаємо.

Вони пройшли під аркою, і ніби перетнули невидиму межу — повітря стало легшим, теплішим. Навіть птахи тут співали інакше. У центрі храму, серед уламків колони, стояв круглий вівтар. На ньому — книга. Стара, шкіряна, з переплетом, затертим від часу.

Нікс підійшов, поклав руку на обкладинку.
— Це архів Хранителів. Один із небагатьох, що вціліли.

— Ти шукаєш щось конкретне? — запитала Кейт, обережно розглядаючи храм.

— Відповіді. Про амулети, про те, чому чорні маги повернулися зараз. Можливо, навіть… про те, чому саме ти маєш цей амулет.

Кейт відчула, як її пальці мимоволі потягнулися до шиї.
— Ти думаєш, це не випадковість?

Нікс поглянув на неї.
— У магії випадковостей не буває.

Він відкрив книгу. Сторінки, хоч і давні, ніби самі ожили в його руках. Символи засвітились тьмяним світлом, і старі слова зазвучали в тиші.

— Тут щось є, — пробурмотів він. — Про дві частини ключа… Про зв’язок між хранителем і обраним… Про —

В раптовій тиші храму голос Нікса затих.

Амулет на грудях Кейт спалахнув червоним.

І за межами храму… щось поворухнулося в темряві.
Світло від амулета Кейт мерехтіло, немов серце, що билося у темряві. Нікс миттєво обернувся до неї, його очі розширились — він упізнав цей вогонь. Але водночас щось змінилося і в повітрі навколо.