Глава 9: Коріння забутого

Ранок був холодним і туманним, ніби сама природа намагалася затримати їхній виїзд. Автомобіль повільно котився вузькою дорогою за містом, де асфальт поступово змінювався на гравій, а бетонні споруди — на старі дерев’яні паркани і порожні поля.

Кейт сиділа на пасажирському сидінні, мовчазна. Вона вдивлялася в сірий обрій, що розчинявся у серпанку. Її пальці машинально крутили амулет на шиї — тепер він здавався не лише загадкою, а й частиною неї самої. Нікс керував мовчки, поглядаючи в дзеркала частіше, ніж потрібно. Його обличчя було напруженим, зосередженим.

— Ми вже близько? — нарешті тихо запитала Кейт.

— Ще хвилин п’ятнадцять. Бабусин дім стоїть осторонь від села. Схоже, вона хотіла бути непоміченою.

— Вона завжди була такою… наче жила між світами. — Кейт опустила очі. — А я ніколи не намагалася дізнатися більше.

Нікс нічого не сказав, лише легенько натиснув на газ. Вони промчали повз старий вказівник, напівзатертий часом: Ро́венське урочище.

З часом дорога звузилась до стежки. Авто довелось залишити під деревами. Далі — пішки.

Коли вони наблизились до будинку, Кейт зупинилась. Перед нею стояла стара хатина — обвітрена, з закритими вікнами й високим парканом, крізь який пробивались дикі троянди. Але не це стримувало її. В повітрі висіла тиша — не природна, а наче навмисна. Тиша, що мовчала про щось важливе.

— Тут… щось не так.

Нікс теж зупинився, злегка прикривши очі. Його рука інстинктивно торкнулась кишені, де лежав талісман захисту.

— Ти відчула? — запитав.

— Не знаю. Просто… здається, цей дім не хоче, щоб я увійшла.

Він повернувся до неї, серйозний і спокійний.

— Можливо, він чекав саме тебе.

Кейт ступила вперед, і її ноги майже не зачіпали землю, коли вона підійшла до дверей. Вона відчула, як щось важке, невидиме, наче витає в повітрі, осідає на її плечах. Нікс рухався слідом, але з кожним кроком його увага ставала гострішою, а очі міткішими. Він знову помітив щось, чого не можна було побачити на перший погляд.

— Ти не боїшся? — запитала Кейт, спостерігаючи, як він уважно оглядає двері.

Нікс ледь знизав плечима, розуміючи, що словами не передати те, що він відчуває.

— Бояться лише ті, хто не готові зустрітися з тим, що чекає за порогом, — відповів він, і прошепотів кілька слів на незрозумілій мові. Від нього різко відірвалась хмарка магії, яка обгорнула навколо дверей, ніби перевіряючи їх на міцність.

Двері повільно відкрились, і відчуття того, що тут щось не так, стало ще сильнішим.

Вхід виявився не таким, як вона очікувала. У кімнатах було більше простору, ніж ззовні. Велика старовинна меблі, покриті пилом, незвичайні картини на стінах, але при цьому — відсутність будь-якої затишної атмосфери. Вона відчувала, що кожен предмет, кожен куточок цього дому був завжди під замком. І це не було випадковістю.

Кейт ступила всередину, і амулет на її шиї почав поступово нагріватися. Це був не просто теплий дотик. Це була реальна магія, яка просочувалась у кожну клітинку її тіла. Амулет спалахнув яскравим світлом, що на мить осліпило її.

— Що це? — вражено прошепотіла вона, дивлячись на Нікса.

Він не встиг відповісти, як з темного кута кімнати виступила тінь. Кейт швидко повернулась, і на її обличчі відобразилась паніка. В тіні вона побачила фігуру — спочатку невизначену, потім розпізнала в ній її бабусю, Софію, але з жахливими змінами. Це була не та жінка, яку вона пам’ятала.

— Ти прийшла, — її голос звучав холодно, як вітер, що проривається крізь зачинені вікна. — Але ти не повинна була цього робити.

Нікс став між ними, його погляд не відривався від тієї тіні, яка все наближалась.

— Що це? — Кейт знову здригнулася. — Що стало з моєю бабусею?

Софія посміхнулася, але ця посмішка була більше страшною, ніж доброю.

— Я була твоєю бабусею, поки не стала чимось більшим. Ти не повинна була дізнатися правду.

Нікс, не гаючи часу, підняв руку, і від нього знову вирвався потужний сплеск магії. Стіни будинку затремтіли, і з темряви почали виступати ще кілька тіней.

— Втікайте, — кинув він Кейт, його голос був твердим і спокійним. — Залишайся позаду і не озирайся. Тепер це вже не твоя битва.

Але Кейт стояла мовчки, намагаючись зрозуміти, чи то реальність, чи це видіння. Але вона не могла просто піти, коли її бабуся стояла перед нею, незнайома і страшна.

— Ти не можеш просто піти, — знову сказала Софія, її голос став дедалі глибшим і менш людяним. Тіні навколо неї почали рухатися, обвиваючи її як темний щит. Кейт відчувала, як її серце забилося в грудях, наче намагаючись вирватися з грудей.

— Відійди від неї! — голос Нікса став важким і гострим, мов клин. Він виступив вперед, його магія кипіла в повітрі, як шторм. І хоч він не мав паличок чи зброї, сама його присутність була достатньо сильною, щоб здолати будь-яку тінь.

Софія просто сміялась, цей сміх розносився по кімнаті як відлуння вітру, що гуляє в пустому храмі.

— Ти думав, що зможеш зупинити мене? Я вже давно не та, ким була. Я стала частиною цього місця, частиною того, що ти боїшся. І ти... ти занадто пізно зрозумів.

Нікс не відповів, натомість його погляд став ще суворішим. Він підняв руку, і навколо нього спалахнула магія — сяючі лінії, що сплелися в один величезний магічний бар'єр. Але Софія лише махнула рукою, і тіні під її ногами почали перетворюватися в щось ще страшніше.

— Це не допоможе, Ніксе. Ти не можеш перемогти те, що стало частиною темряви.

Нікс стиснув кулаки, готуючись до наступного удару, але саме тоді Кейт зробила крок вперед. Вона не могла залишитися осторонь, навіть коли її тіло тремтіло від жаху. Вона тримала амулет у руках, і цей холодний метал відчувався теплішим, ніж коли-небудь.

— Моя бабуся не була темною, — голос Кейт був трішки дрожачим, але вона намагалася триматися. — Вона просто була… людиною, яка обрала важкий шлях. І я не вірю, що це те, що ти стала зараз.

Вона зробила ще один крок. Амулет блиснув яскраво, наче він сам мав власну душу. У цей момент він знову почав нагріватися, і Кейт відчула, як його сила проникає в неї. Чистий потік магії, який вона раніше не могла зрозуміти, зараз став чітким і зрозумілим. Вона відчула в собі силу — не ту, яку дав їй Нікс чи інші маги, а свою власну.