Глава 8: Той, хто був сім’єю

Кейт сиділа нерухомо, притискаючи амулет до грудей. Слова Нікса ще лунали в її голові.

“Він був моїм хрещеним.”

Світ, який вона знала, розсипався на друзки. Нікс, кав’ярня, дивний світлосяйний амулет — усе це більше не виглядало як частини казки. Це стало реальним. Небезпечно реальним.

— Тобто… — вона проковтнула клубок у горлі. — Той, хто з'явився в кав’ярні… хто дивився на мене, ніби я — інструмент… Він — твоя сім’я?

Нікс мовчки кивнув. Його очі були сповнені болю, що давно став звичкою.

— Я довіряв йому, коли був дитиною. Він навчив мене багатьох речей. А потім… зник. Моя родина… — він затнувся, наче слова важко проходили крізь горло. — Вони загинули. Я думав, він загинув разом з ними. А тепер виявляється, він працює на тих, хто їх убив.

Кейт підвелася й почала ходити кімнатою.

— Це… надто багато. — Вона глибоко вдихнула. — Я не маг. Я не обирала це. І тепер виявляється, що в моєму житті все було не так. Моя бабуся була хранителькою магії, ти — якийсь маг-бариста, а твій хрещений — темний чаклун?

— Його називати чаклуном — надто м’яко, — сказав Нікс. — Він найманець. Полює на магів. Його мета — знайти мене… і, схоже, тепер і тебе.

Кейт зупинилася.

— Але чому? Через цей амулет?

— Можливо, не лише через нього, — Нікс підвівся. — Амулет — ключ. Але той, хто його носить… може стати дверима.

Кейт здригнулась.
— Це звучить… зовсім не заспокійливо.

— Я не хочу тебе лякати, — він підійшов ближче, говорив м’яко. — Але нам потрібен час. І відповіді. А їх може дати тільки одне місце.

— Яке?

— Дім твоєї бабусі.
Кейт сиділа біля вікна, загорнувшись у плед, який дав їй Нікс. За склом нічне місто виглядало спокійно, майже байдуже. Ліхтарі мерехтіли, машини ковзали вулицями, і тільки вона — одна з мільйонів — відчувала, як під її шкірою змінюється світ.

Магія.
Це слово досі звучало як щось із дитячої казки. Але тепер вона знала, що воно існує. І що вона, як виявилось, була частиною цього.

Амулет висів на шиї, важкий і теплий, ніби живий. Її бабуся — мовчазна, загадкова Софія — подарувала його їй роки тому, нічого не пояснивши. Лише сказала: “Ти зрозумієш, коли прийде час.”

Кейт стиснула кулаки.
— Чому ти мені нічого не сказала? — прошепотіла вона. — Чому я маю дізнаватись усе ось так — через страх, через біль, через чужого чоловіка?

Нікс мовчки стояв у дверях, спостерігаючи. Він не поспішав. Дозволяв їй прожити це.

— Я не знаю, ким я є, — сказала вона, обернувшись до нього. — Я не готова. Я просто… хочу повернутися до життя, де мої проблеми — це фото, дедлайни і кава з корицею.

— Я теж колись так хотів, — тихо відповів Нікс. — Але є речі, від яких не втекти. Бо вони вже в тобі. І вони знайдуть тебе, навіть якщо ти від них сховаєшся.

Кейт відвела погляд. Вона не знала, чи готова. Але щось у ній — ледь вловиме, тонке, як подих перед бурею — вже починало змінюватись.
Вона довго мовчала. Здавалося, що навіть повітря в кімнаті завмерло, чекаючи. Потім повільно зняла амулет з шиї й подивилася на нього — як на відповідь, яку так довго не хотіла чути.

— Можливо, я не знаю, ким я є, — сказала вона нарешті. — Але якщо ця річ справді пов’язана з моєю бабусею, якщо я — частина чогось більшого… Я хочу знати правду. Всі частини. Навіть ті, що болять.

Нікс кивнув.
— Тоді ми вирушимо завтра вранці. У дім Софії.

Кейт на мить відчула, як холод пробігся спиною. Щось у самій назві місця викликало тривогу — ніби її туди вже чекали. Але разом з цим у ній народжувався інший голос. Тихий, але твердий.

Я маю знати. Я маю зрозуміти, ким є насправді.

— Добре, — сказала вона, вдихаючи глибше. — Але пообіцяй мені одне.

Нікс нахилив голову.
— Що саме?

— Не приховуй від мене більше нічого. Навіть якщо правда страшна. Я вже в цьому — і назад дороги немає.

Він на мить замислився. Його очі були серйозними, мов у того, хто бачив занадто багато.

— Обіцяю.
Після короткої тиші Кейт сіла назад на диван, стискаючи амулет у руці. Її голос був тихим, майже дитячим:

— У мене ніколи не було багато родини. Бабуся… була як цілий світ. Вона не завжди була ніжною, але я знала — вона мене любить. А тепер ти кажеш, що Віктор був твоїм хрещеним… частиною твоєї сім’ї…

Вона підвела погляд на Нікса.

— То як воно — коли той, хто був тобі рідним, стає ворогом?

Нікс не відповідав одразу. Він підійшов до неї й сів навпроти, опустивши погляд.

— Болить. Болить більше, ніж коли ворогом стає хтось чужий. Бо ти довіряв. Бо ти віри́в, що він завжди буде на твоєму боці. І коли це розбивається… всередині щось вмирає.

Кейт кивнула.
— Я думаю, я розумію. У дитинстві я завжди думала, що сім’я — це люди, які тебе оберігають. А тепер мені страшно. Страшно, що я не знала, ким насправді була моя бабуся. Страшно, що я не знаю, ким насправді єш ти… і що я відчуваю, що можу довіряти тобі більше, ніж комусь іншому.

Нікс м’яко всміхнувся.

— Ми не обираємо сім’ю, Кейт. Але іноді… ми знаходимо її серед тих, хто залишається поруч, навіть коли все валиться. Навіть якщо не мають такого обов’язку.

Вони сиділи в тиші. І в цій тиші народжувалось щось нове — крихке, але справжнє. Довіра. Початок чогось, що могло б стати новою формою сім’ї.
Ніч уже повністю огорнула місто. За вікном засинали останні вогні, а в кімнаті панувала м’яка напівтемрява. Кейт знову загорнулася в плед і врешті-решт дозволила собі розслабитись. Вона відчувала, що емоцій на сьогодні більше не витримає.

— Тобі краще лягти, — м’яко сказав Нікс, стоячи у дверях.

— А ти?

— У мене ще деякі приготування.

— Наприклад?

Нікс усміхнувся ледь помітно.
— Я маю переконатись, що нас не відстежують. І зібрати дещо на випадок, якщо шлях буде не зовсім мирним.

Кейт кивнула. В її погляді ще залишався відтінок тривоги, але й довіра вже закріпилась міцно.

— Добраніч, Ніксе.

— Спокійної ночі, Кейт.