Глава 7: Тріщини в реальності

Кейт завмерла. Від тіні, що щойно ступила за поріг кав’ярні, повіяло крижаним спокоєм. Незнайомець не поспішав — його постать була висока, обличчя ховалося під каптуром, а рухи надто точні, майже... неприродні.

Він пройшов повз неї, ніби знав, куди йде. Кейт зробила крок назад, серце калатало, в грудях стислося — інстинктами вона відчувала: цей чоловік не повинен був тут бути.

— Ви… шукаєте когось? — спитала вона нарешті, намагаючись приховати тремтіння.

Незнайомець повернувся. Обличчя було частково освітлене — звичайне, навіть приємне, але очі... глибокі, темні, майже порожні.

— Уже знайшов, — тихо промовив він.
Пауза.
— Ти бачила його, правда?

— Кого?

— Того, хто тікає від себе, — він зробив ще крок. — Того, хто думає, що зміг сховатися за кавою та тишею.

Кейт хотіла відповісти, але не змогла. Її горло пересохло. Амулет під светром знову здригнувся, ледь помітно, але вона відчула це. Наче вібрація всередині грудей.

— Хто ви?.. — прошепотіла.

Чоловік не відповів. Лише подивився на її груди — туди, де сховався амулет — і легенько посміхнувся. Його погляд став глибшим, пронизливим.

— Це почалося, — сказав він. — І ти — частина цього, подобається тобі чи ні.

Він обернувся й повільно вийшов з кав’ярні, зникнувши в густій млі, яка ніби чекала на нього ззовні.

Кейт стояла мовчки, дихання перехопило.

"Той, хто тікає від себе"… Нікс?

Вона рвучко зняла з себе светр, витягнула амулет. Він ледве помітно світився — не так, як раніше, а наче тлів зсередини.

Кейт більше не мала сумнівів.

Їй треба було знайти Нікса. І негайно.

"Тим часом Нікс"

Повітря зовні було липким і важким. Нікс ішов швидко, майже біг, хоча не мав конкретного напрямку. Магія в ньому ще не вщухла — вона пульсувала, кипіла під шкірою, як щось живе, неконтрольоване.

Він зупинився у вузькому провулку за двома кварталами від "Туману", сперся на стіну, ковтаючи повітря.

Кров досі текла з носа. Він витер її рукавом, але нова крапля одразу з’явилась.

Видіння. Не просто бачення — це було попередження. Він бачив вогонь, обриси тіней, що виповзають з тріщин у реальності, і… очі. Чорні, знайомі. Колись рідні.

— Віктор… — прошепотів Нікс.

І раптом щось зрушило в ньому. Потужний спазм магії вирвався з грудей — електричним імпульсом пройшов по хребту. Пальці загорілися легким блакитним світлом. Він намагався придушити це, втримати, як колись навчили. Але це було сильніше, ніж зазвичай.

Він присів, сперся руками об коліна. Дихав часто, глибоко. У голові — голоси.

"Ти слабкий. Вони знайшли тебе. Вона бачить".

Нікс згадав очі Кейт. Її вираз, коли він раптом упав. Вона щось зрозуміла. Вона відчула. І він залишив її там, на самоті, зі страхом і магією, яку вона не повинна була бачити.

Ні. Він не мав її втягувати.

І водночас — було пізно.

Нікс підвівся. Світ повернувся до фокусування. Він витяг із кишені амулет — камінь ледь світився, і це його тривожило ще більше. Віктор був поруч. Не як тінь, не як минуле. А як загроза.

Він відчував, що Кейт у небезпеці. І тепер — більше не міг ховатись.
…потрібно знайти її.

Віктор стояв на даху старої будівлі навпроти кав’ярні. Звідси було видно все — і "Туман", і вузьку вулицю, куди щойно вийшов Нікс, і дівчину, яка зараз нерішуче блукала всередині.

Він спостерігав мовчки. Обличчя спокійне, очі — холодні, як крижане озеро.
В руці він тримав старий срібний перстень. Пальцями ковзав по гравіюванню — символ, давно забутий навіть серед магів.

— Він слабшає, — мовив Віктор сам до себе. Голос був низький, спокійний, із ноткою жалю. — Але ще тримається. Добре.

Він зітхнув і підняв очі до неба. Ніч починала стискатись навколо, мов живий купол.

— І ти, маленька, — прошепотів, дивлячись на Кейт. — Ти навіть не здогадуєшся, кого він захищає. І від чого.

На мить його очі змінилися. В них промайнула ледь помітна тінь — темна, потойбічна. Але лише на мить. Потім усе знову стало спокійним.

Він стис перстень і прошепотів кілька слів, яких ніхто не почув. Легкий вітер торкнувся даху — і постать Віктора розчинилась у повітрі.

Наче його й не було.

Кейт поверталась до "Туману" швидко, майже бігла. Ніч огортала місто, і все здавалося дивнішим, глибшим. Вулиці, які вона проходила сотні разів, тепер здавались чужими. Її переслідувало відчуття, що за кожним кутом — щось невидиме. Щось чекає.

Коли вона наблизилась до кав’ярні, то побачила його.

Нікс стояв у тіні біля заднього входу. Спина пряма, очі втуплені в землю. Кров висохла біля носа. Він не виглядав, як бариста. Він виглядав, як хтось, хто бачив смерть… або гірше.

— Ти… — Кейт зупинилася. Її голос лунав глухо. — Ти зник. Просто… зник.

Нікс повільно підняв погляд. У його очах не було злості. Лише втому. І біль.

— Ти не повинна була бачити.
— Але я побачила! — перебила вона. — І це не був сон, не галюцинація! Амулет, той чоловік, твої очі, коли ти… — вона зупинилась. — Ти знову збрешеш мені?

Він мовчав.

— Нікс, скажи мені, що відбувається. Хто ти? — її голос здригнувся.

— Ти не готова.
— Не готова?! — Кейт зробила крок ближче. — А ти був готовий, коли почалося? Коли щось — чи хтось — хотів забрати тебе, прямо тут, у кав’ярні?

Він відвів очі. Його руки тремтіли. Магія ще пульсувала всередині.

— Я не звичайний, Кейт. І світ, у якому ти жила — теж ні.
— Я це вже зрозуміла.

Пауза. Вона обережно дістала амулет. Показала його.
— Він був біля мене весь цей час. І щойно той чоловік — він сказав, що "це почалося". Що я… частина цього.

Нікс стиснув щелепи.

— Я намагався тримати тебе осторонь. Але тепер усе інакше.
— То скажи мені правду.

Він глибоко вдихнув.

— Добре. Але після цього… усе зміниться.

— Нам треба йти, — сказав Нікс, кинувши останній погляд на небо. — Тут небезпечно.