Глава 6 : Погляд крізь об'єктив

Кейт сіла за стіл біля вікна, витягнула карту пам’яті з фотоапарата й вставила її у свій ноутбук. Екран загорівся, і знімки один за одним почали відкриватись перед нею. Кав’ярня, інтер’єр, слід крові… Але щось змусило її зупинитися.

Кадр 034.

Знімок бару. Але за спиною Нікса, у дзеркалі, яке висіло на стіні — відбивалась постать. Не Віктор. Щось інше. Розмите, як тінь, але виразно людське. І… наче спотворене.

— Що за… — прошепотіла вона, збільшуючи зображення.

Очі. Ця тінь мала очі, які світились блідим зеленим світлом. Вони ніби дивились просто в її об’єктив. Прямо на неї.

Серце Кейт стислося. Вона пам’ятала, що в той момент в кімнаті, крім неї, Нікса та Віктора — нікого не було.

Вона відкрила наступні фото. На кількох знімках нічого не було. Але на одному — та сама тінь стояла вже ближче. В іншому — позаду Віктора. І тільки на останньому — порожнеча.

Зникла?

Кейт вдихнула глибше, намагаючись приборкати паніку. В голові закрутилось тисяча думок. Її об’єктив зловив щось… невидиме для ока. Але реальне. Вона відчувала це всім тілом.

Раптом її погляд впав на амулет, що лежав поруч із ноутбуком. Візерунки на ньому ледь-ледь світилися. Тонко, майже непомітно, але чітко. І світло відповідало… тій самій зеленій тіні.

Кейт потягнулась до нього, але в ту ж мить ноутбук блиснув і вимкнувся. Екран став чорним. Сяк-так зібравши думки, вона знову натиснула на кнопку живлення — нічого. Система не реагувала.

І тоді — в тиші — пролунало щось ще.

Скрип.

Задні двері кав’ярні, які Нікс закрив, тихо відчинились.

Кейт завмерла.

Хтось тут.
 

Кейт повільно підвелась. Серце билося в грудях так сильно, що вона чула його в вухах. Її пальці ковзнули по столу, намацуючи найближчий предмет — порожню чашку з-під кави. Вона знала, що це не зброя, але бодай щось.

Скрип знову.

Вона обернулась до задніх дверей — вони були прочинені. За ними — лише вузький коридор і вихід у внутрішній двір, де завжди стояли ящики з зерном і старий велосипед Нікса. Але зараз — тиша.

Вона зробила крок. І ще один. Її ноги тремтіли, але вона не могла залишитись просто так. Кейт не була з тих, хто тікає.

Коли вона підійшла до дверей, протяг облизав її щоку, мов попередження. Вона повільно вийшла у двір.

Темно. Місяць сховався за хмарами. Все здавалося занадто тихим.

— Є тут хтось? — її голос був майже шепіт.

Відповіді не було.

Аж раптом — клацання. Вона різко обернулась — і побачила, як двері за нею самі зачиняються. Кейт кинулась до них, але було пізно — замок клацнув із середини.

— Чорт! — видихнула вона. — Нікс, що ти залишив у цій кав’ярні?

Вона знову почула звук. Ледь чутний — шелест тканини чи подих вітру. Вона підвелась, озираючись — і побачила.

На стіні — де раніше нічого не було — тінь. Вона не рухалась. Вона чекала.

Кейт відступила на крок, серце застрибало вище горла. Її рука знову торкнулась амулета. І тоді — він спалахнув. М’яке світло залило подвір’я, відкинувши тінь геть.

Із темряви почувся голос.

Низький. Сухий. Незнайомий.

— Він усе ще слабкий. Але вже відчуває... Його кров говорить. І ти — частина цього, дівчинко.

— Хто ти?! — закричала Кейт.

Та у відповідь — лише порожнеча.

Тінь зникла.

Світло амулета згасло.

Кейт стояла в темряві, намагаючись розібратися, що відбулося. Тіні, з яких начебто вибивалась лише порожнеча, раптово почали набувати форми. Вона стиснула кулаки, відчуваючи, як від амулета поступово виходить холод, неначе він був зв’язаний з чимось сильнішим, ніж просто магія.

І знову — той голос.

— Ти не зможеш втекти, Кейт, — знову пролунало. Тепер його можна було розпізнати: він був не лише сухим, а й злегка зловісним.

І ось тоді вона побачила це. Невеликий шматок світла, який пробився з темряви, відсвічував на одному з барних поличок. Виглядало так, ніби вугільний порошок був розсипаний по столу, але принаймні це не здавалося живим, як той натяк на змінений простір, що вона відчувала.

Кейт відчула, як її серце застигло. Вона не була готова до цього. Щось магічне точно відбувалося, але що саме — залишалось незрозумілим.

Ще один крок назад. Вона відчула, як страх стиснув груди, але водночас і рішення. Вона мусить дізнатися правду. І хоча вона ще не розуміла, що відбувається, цей вечір стане переломним.

Зараз — її наступний крок.

Раптом, як ніде не чекала, двері кав’ярні знову заголосили — тепер відчинилися зовсім м’яко, без зайвого шуму. Тіні розтікаються. Вона не могла залишити це просто так.

Тепер вона чула його, і це вже не було просто дивним звуком. Це був крок. Один. Другий.

Він.

Не Нікс. Не Віктор.

Той, кого вона відчувала з самого початку. І він був тут.