Розділ 5: Відлуння тіней

Кав’ярня “Туман” ховалась у сутінках весняного вечора. За вікном накрапав дощ, і по склу стікали тонкі струмки, розмиваючи вуличні вогні. М’яке світло ламп заливало простір теплом і спокоєм.

Двері тихо прочинились, дзвіночок озвався легким тоном. Нікс, витираючи кружку, машинально глянув на новоприбулого. Чоловік у темному пальті, з вологим волоссям, яке трохи прилипло до чола. Виглядав старше за середній вік, але спина рівна, рухи точні. Очі — сірі, пронизливі.

— Вітаю, — мовив він, зупинившись біля бару. — Це вільно?

— Так, звісно, — Нікс кивнув і поставив кружку в сторону. — Щось порадити?

— Що ти сам любиш готувати? — поцікавився незнайомець, сівши на високий стілець.

— Я люблю капучино. Просте, але з характером.

— Тоді капучино. Просте — з характером, — усміхнувся гість.

Нікс поставив працювати млинок. Йому було цікаво — нові відвідувачі рідкість. Особливо ті, хто не виглядає як турист або сусід.

— Ви не місцевий, — зауважив він, не дивлячись, продовжуючи готувати каву.

— Ні, проїздом, — відповів той. — Шукаю спокою. І відповідей.

Нікс уповільнив рух на мить. Потім продовжив.

— Тут люди шукають здебільшого хороший смак. Рідко — щось більше.

— А ти? — чоловік нахилився трохи вперед. — Ти чого шукаєш?

Нікс зустрів його погляд. Він був занадто уважний для випадкового перехожого. Але інтонація — спокійна, нейтральна.

— Тиші. І нормальних ранків.

— Ранки — це завжди надія, — чоловік кивнув і взяв чашку, яку Нікс щойно поставив. — Ммм. Дуже добре. Твоя кава має… душу.

— Я стараюсь, — коротко відповів Нікс.

Чоловік усміхнувся. Тонко, майже непомітно.

— Мене звуть Віктор.

— Нікс, — відповів той, не задумуючись. — Приємно.

— Взаємно. Думаю, я ще зайду.

Він зробив ковток, а в погляді на мить блиснуло щось схоже на смуток. Або спогад. Нікс не міг сказати точно.

Він нічого не пам’ятає, — подумав Віктор. Ще ні.

Двері зачинилися за Віктором, і дзвіночок ще довго бринів у вухах. Нікс залишився стояти за баром, витираючи руки рушником, хоча вже давно вони були сухі. Він дивився на порожнє місце, де щойно сидів незнайомець.

Було щось… неправильне.

Не загроза. Не страх. Швидше — знайоме відчуття, яке він не міг пояснити. Наче мелодія, яку чув у дитинстві, але давно забув.

Він повернувся до кавомашини, та рухи вже не були впевненими. Усередині щось стиснулося. І холод, хоч надворі вже було квітнево тепло.

— Хей, ти ок? — почувся знайомий голос Кейт.

Нікс здригнувся. Він не помітив, як вона підійшла до бару.

— Той чоловік... — почала вона, придивляючись до дверей. — Він був дивний.

— Чому? — запитав Нікс, намагаючись говорити рівно.

— Він ніби знав тебе. Або… уважно вивчав. Його погляд… не був просто цікавим. Скоріше — перевіряючим. Наче він щось чекав.

Нікс мовчав. Потім повільно кивнув.

— Можливо, — тихо промовив він. — Але я вперше бачив його.

Кейт сіла біля бару, спостерігаючи за ним. Її очі, уважні як у фотографа, зловили щось у його виразі.

— Це не просто клієнт, так?

Нікс мовчки налив собі води. Пив повільно, думаючи.

— Я не знаю, хто він. Але… він не випадковий.

Ніч опускалась на місто, огортаючи вогні м’якою пеленою туману. Віктор ішов повільно, тримаючи руки в кишенях пальта. Його обличчя було спокійним, але погляд — жорсткий, зосереджений. На розі він зупинився, глянув на вітрину “Туману”. Її вікна відбивали внутрішнє світло, але постать Нікса вже зникла з поля зору.

Він живий. Цілий. І зовсім не схожий на того хлопця, якого я залишив стільки років тому…

Віктор дістав з кишені срібну запальничку. Клацання. Маленький вогник. Він на мить підніс його до обличчя. В очах — тінь гніву і болю.

Ти навіть не впізнав мене, Ніксе. І, можливо, це на краще. Ще трохи. Я хочу побачити, ким ти став. Що ти пам’ятаєш. Що в тобі залишилось від… них.

Він вимкнув полум’я, сховав запальничку назад.

І рушив далі.

Через кілька кварталів він звернув у вузький прохід між будинками. Там на нього вже чекали. У темряві було видно лише контури — силуети двох людей в довгих пальтах.

— Ну що? — один з них, хрипкий голос.

— Він там. Живий. Працює баристою. — Віктор зупинився, перехрестивши руки. — Але поки нічого не підозрює.

— Це добре. Час ще є. Важливо, щоб він сам нас привів до каменя, — другий голос був спокійнішим, жіночим. — Ти знаєш, що буде, якщо він зникне раніше, ніж ми дістанемось до джерела.

— Знаю, — сухо відповів Віктор. — Але я попереджаю: він не такий, яким був. І якщо з ним щось трапиться — це буде не на моїй совісті.

— Ти прив'язаний, — сказала вона. — Як і раніше.

— Я просто хочу зрозуміти, чи він винен у тому, що сталося. І якщо так — я сам покараю його.

Після цих слів він розвернувся і пішов, залишивши силуети в темряві.

Ти мусиш дати мені причину не знищити тебе, Ніксе, — подумав він. — Хоч одну.

Кав'ярня "Туман" знову наповнилась тишею. Кейт сиділа за столиком, затримуючи погляд на Ніксі. Вона не могла позбутися відчуття, що цей день став важливим. Щось у повітрі змінилося, і він... він став іншим після розмови з тим чоловіком.

Нікс в цей момент стояв за баром, готуючи чергову порцію кави, і здавалось, що він не помічає її погляду. В його рухах була якась незвична напруга. Якби це була просто суєта кав'ярні, це було б нормально, але зараз він виглядав... занадто зосередженим. Чи, може, навіть тривожним?

Кейт була готова підійти до нього, коли раптово Нікс скривив обличчя, і з його носа тонкою стрічкою потекла кров.

— Нікс! — вигукнула вона, підскочивши.

Але він не реагував, його погляд був порожнім, ніби він дивився крізь неї, крізь стіни, через усе. Кров продовжувала капати, і він не намагався її витерти.

Раптом його очі почали блимати, ніби спалахи світла. Кейт замерла. Її серце забилося швидше. Щось не так. Щось було не так із ним. Вона хотіла підійти ближче, але зупинилася, відчувши холод на шкірі.