Розділ 2: Тривожний світанок

Нікс прокинувся різко, ніби його витягли з глибокої води. Його дихання було важким, а серце гупало в грудях, відбиваючи рваний ритм. Він підвівся на ліжку, провів рукою по обличчю, намагаючись розгадати сенс сну, що переслідував його цієї ночі.

Батько… Його голос все ще лунав у голові, хоча слова вже почали зникати, як туман на світанку. "У тобі багато сили, Ніксе. Її час відкриється." І потім те видіння — темна фігура вдалині, що наближається, прихована у густому тумані. Нікс не бачив обличчя, але відчував… загрозу.

Він обережно торкнувся амулета на шиї, ніби той міг дати йому відповіді. Але амулет був холодним, інертним, як і завжди. Зітхнувши, він підвівся з ліжка, підійшов до вікна і подивився на місто, що прокидалося. Вогні вивісок ще жевріли в передсвітанковій темряві, а на вулиці вже брели перші перехожі, загорнувшись у пальта. Світ жив своїм життям.

Але щось змінилося.

Нікс відчував це у кожній клітині.

Він кинув швидкий погляд на годинник. Потрібно йти на роботу.

Кав’ярня «Туман» прокидалася разом із містом. Аромат свіжої кави поступово заповнював приміщення, розливаючись поміж столиками і проникаючи у кожен куточок. Нікс зазвичай знаходив у цьому процесі заспокоєння, але сьогодні його руки діяли механічно, а думки були деінде.

— Ти сьогодні наче не тут, — голос Еліота, власника кав’ярні, вивів його з роздумів.

Нікс підняв голову і побачив, як чоловік уважно на нього дивиться, витираючи руки об рушник.

— Просто не виспався, — коротко відповів Нікс, повертаючись до кавомашини.

— У тебе бувають такі дні, — знизав плечима Еліот, але більше не розпитував.

Незабаром кав’ярня почала наповнюватися постійними відвідувачами. Спочатку прийшла місіс Ґрейсон — літня жінка, яка завжди замовляла капучино і читала ранкову газету. Потім Мартін, копірайтер, що працював віддалено і сидів за своїм ноутбуком, похитуючи ногою в такт музиці у навушниках.

А тоді з’явилася вона.

Кейт Картер.

Вона виглядала трохи краще, ніж учора, але її очі все ще видавали втому. Нікс помітив, що вона довше, ніж зазвичай, стояла біля дверей, перш ніж увійти.

— Лате? — запитав він, коли вона нарешті підійшла до стійки.

— Так… І щось солодке. Мені треба сьогодні трохи енергії, — вона спробувала усміхнутися, але це виглядало більше як жест ввічливості, ніж щось щире.

Нікс кивнув і взявся за приготування.

— Як ти? — запитав він, не відриваючи погляду від кавомашини.

— Краще, ніж учора. Але все одно не дуже, — чесно відповіла вона. — Вчора була безсонна ніч.

— Розумію, — тихо сказав Нікс.

Він теж майже не спав.

Вони обмінялися короткими поглядами, і в цьому мовчанні було щось особливе — неначе два самотні човни в одному штормовому морі.

Нікс поставив перед нею чашку лате і шматочок пирога.

— Це за рахунок закладу, — сказав він.

Кейт здивовано подивилася на нього.

— Чому?

— Тому що інколи треба просто взяти і зробити щось хороше, — відповів він, повертаючись до роботи.

Кейт дивилася на нього ще кілька секунд, перш ніж взяти чашку і піти до свого улюбленого місця біля вікна.

Нікс зітхнув.

Він не знав, що чекало його попереду, але відчував: щось насувається.

Кейт сиділа за своїм звичним столиком біля вікна, повільно пила лате і спостерігала за вулицею. Дощ уже припинився, але на мокрому асфальті ще віддзеркалювалися ліхтарі. Люди поспішали у своїх справах, занурені в думки, і їй здавалося, що вона — просто ще одна постать серед натовпу, нічим не особлива.

Кав’ярня «Туман» завжди була її маленьким сховком, місцем, де можна було сховатися від реальності. Але сьогодні вона відчувала себе інакше. Щось у цій атмосфері змінилося.

Вона подивилася на Нікса, який зосереджено працював за стійкою. Він здавався спокійним, але Кейт відчувала: всередині нього вирує буря.

Нарешті, зібравшись із думками, вона вирішила зробити щось, що давно хотіла.

— Ніксе, — покликала вона, коли в кав’ярні стало трохи менше людей.

Він підняв голову і підійшов до неї.

— Так?

— Я можу сфотографувати тебе?

Нікс здивовано підняв брови.

— Навіщо?

— Ти цікава особистість, — відповіла Кейт, усміхаючись. — А ще… мені хочеться залишити щось справжнє в цьому світі. А ти виглядаєш як людина, у якої є історія.

Нікс трохи помовчав, обдумуючи її слова.

— Це буде не просто фото, — додала вона. — Це буде момент.

Він усе ще вагався, але врешті-решт кивнув.

— Гаразд. Але без постановки.

— Саме так, як я люблю, — усміхнулася Кейт і дістала камеру.

Вона спіймала момент, коли він відвернувся і повернувся назад — його спокійний, трохи загадковий погляд, легке світло від ламп, що відкидало тіні на його обличчя. Це було справжнім.

— Готово, — прошепотіла вона, дивлячись на екран камери.

Нікс не знав, що сказати. Щось у цьому моменті здавалося важливим, хоча він не розумів, чому.

Але потім щось сталося.

Тремтіння.

Мить.

Ніби повітря на секунду стало густішим. Ніби щось пройшло крізь нього — майже невидиме, але відчутне.

Нікс різко озирнувся.

У кав’ярні нічого не змінилося. Люди все ще сиділи за своїми столиками, говорили, пили каву. Але він відчував це — слабкий магічний відгомін, як ледь чутний звук в далині.

Хтось поруч використав магію.

Його погляд пробігся по приміщенню. Ніхто не видавався підозрілим.

Але він знав: це був знак.

Після того, як Кейт зробила кілька фото, вона раптом відчула, що не хоче йти додому. Їй не хотілося залишатися наодинці зі своїми думками про хлопця, який її покинув. І, якщо чесно, компанія Нікса здавалася їй цікавою.

Він був загадковим. Спокійним. І якимось… іншим.

Кейт зібралася з духом і підняла на нього погляд.

— Слухай, у мене є ідея. Давай прогуляємося?

Нікс, який саме закривав касу, підняв на неї брови.

— Прогулянка?

— Так, — вона злегка знизала плечима. — Просто не хочу одразу йти додому. А тобі теж не завадило б відволіктися від роботи.