2

Це був він. Стояв так близько, що відчувала його дихання. Кілька миттєвостей дивилася на нього, забувши, як дихати. Чи то світло лампи грало на його обличчі, чи то мої очі обманювали мене, але це було надто — надто знайоме, надто реальне, надто недоречне у звичайний вечір.

Він подивився на мене з легким здивуванням, ніби теж не очікував цієї зустрічі. Його погляд був м'яким, теплим. Але в глибині очей ховалося щось іще, невловиме, наче шепіт, який не встигаєш розчути.

У грудях усе перевернулося. Я відчула, як тремтять руки, не могла відірвати від нього погляду. Хотілося сказати щось, пояснити, виправдати цей дивний момент, але слова застрягли глибоко всередині.

— З вами... все гаразд? — його голос прозвучав так, як я й очікувала: низький, спокійний, трохи хриплуватий.

Я повільно кивнула, хоча серце продовжувало битися так, ніби збиралося вирватися назовні.

— Ви... в порядку? — повторив він, і я немов прокинулася від дивного трансу.

— Так... так, звісно, — поспішно відповіла, квапливо піднімаючи пакет із підлоги. Молоко всередині хитнулося, ледь не випавши, але перш ніж встигла зреагувати, він нагнувся, підхопив його раніше за мене.

— Дозвольте допомогти, — його голос звучав упевнено, але спокійно, ніби така зустріч була для нього чимось буденним.

Розгублено кивнула, почуваючись підлітком, який не може вимовити жодного слова в присутності старшокласника. Він узяв пакет із моїх рук, так легко, наче в ньому нічого не було. Крадькома подивилася на нього: широкі плечі, довгі пальці, що стискають тонкі пластикові ручки. Здавалося, він не помічав тяжкості.

— Ви тут живете? — запитав, і я згадала, що ми досі стоїмо на сходовій клітці.

— Ем... так. Поверхом нижче. А ви?

— Щойно переїхав, — коротко відповів він, кивнувши нагору. — Квартира просто над вами, здається.

— Справді? — вирвалося в мене перш, ніж я встигла замислитися. Що за дурниці, навіщо так реагувати?

Він усміхнувся. Тепло, але стримано, немов хотів дати зрозуміти, що моя реакція його не збентежила, але й не вимагала відповіді. Я стояла, немов зачарована, не розуміючи, що робити далі.

— Давайте я допоможу вам, — запропонував він.

— Це незручно... — почала було, але він уже зробив крок униз, очікуючи, що поведу його.

Зараз могла б відмовитися, сказати, що впораюся сама. Але щось у мені вимагало затримати цей момент. Трохи довше. Хоч на хвилину.

Ми піднялися до моїх дверей. Я нервово дістала ключі, швидко відімкнула замок, впускаючи його всередину. Він легко переступив поріг, не затримуючись, поставив пакет на кухонний стіл. На мить я відчула, як його присутність наповнила квартиру — немов щось нове, незвичне, несподіване. І водночас таке рідне, ніби його місце саме тут, зі мною.

— Дякую, — сказала, відчуваючи, як швидко б'ється серце.

— Ні за що, — відповів він і раптом подивився на мене так, що в мене перехопило подих.

Його погляд був якимось... вивчаючим, ніби він намагався зрозуміти, хто я, чому ми зустрілися. Я відчувала цю напругу, але не могла відвести очей. Його спокій і закритість, як броня, але під нею прослизало щось незрозуміле.

— Якщо що, стукайте. Тепер я — ваш сусід. Гліб.

— Дарина.

Він вимовив це з легкою посмішкою, повернувся і попрямував до дверей, не чекаючи моєї відповіді. Я залишилася стояти в передпокої, відчуваючи, як мій світ немов перевернувся.

Коли двері зачинилися за ним, усе ще чула його кроки на сходах. Чи хотіла, щоб він затримався довше? Чи так було правильніше?

Власна розгубленість захлеснула мене. Замість відповіді просто провела пальцями по ручці дверей, за яку він нещодавно тримався. Ніби таким чином могла доторкнутися до нього.

Кілька днів дивилася на сходи, що ведуть до квартири мого ожилого сну, обсмикувала себе, щоб не піднятися туди.

Вперше за тиждень помітила його в ліфті. Був звичайний ранок. Я втомлена, настрій сірий. На роботі вчора видався непростий день — завалили терміновими текстами сумнівної якості. Сьогодні доведеться продовжувати редагування.

Натиснула на кнопку виклику ліфта, спостерігаючи за тим, як номери поверху повільно змінюються. Коли двері відчинилися, побачила його. Гліб стояв, притулившись до стінки кабіни, у руках пакет із чимось, загорнутим у коричневий папір.

— Доброго ранку, — сказав він, ледь помітно кивнувши, і на його обличчі з'явилася та сама напівусмішка.

— Доброго, — відповіла, намагаючись тримати голос рівним.

Ми їхали в тиші. У голові крутився мільйон дурних думок: чи потрібно щось сказати? Чи це буде дивно? А може, він просто зосереджений на своїх справах? Я боялася порушити цей момент, і водночас мовчання обтяжувало.

На першому поверсі двері відчинилися. Він пропустив мене першою, притримуючи стулку.

— Вдалого дня.

— Дякую. Вам теж, — мій голос звучав тихіше, ніж я хотіла.

Інцидент, що нічого не значив, настільки розбурхав мою уяву, що серце весь день калатало в шаленому ритмі. Крім того, Гліб перестав мені снитися з моменту нашого знайомства. Ніби зі снів перейшов у реальність. Це, звичайно, абсолютно неможливо, але відчуття склалося саме таке.