1

Я стояла біля вікна, спостерігаючи, як холодний осінній дощ розмиває обриси вулиці. Краплі стікали по склу, немов чиїсь нестримні сльози. Небо, більше не ховаючи сліз, ридало над долею землі, яка, немов недолуга дівчина, зв'язалася не з тими хлопцями, а тепер скаржилася на розбите життя.

Останні кілька днів я жила з неминущим відчуттям очікування. Ні, не того очікування, коли чекаєш чогось конкретного — дзвінка, листа, людини. Це було інше. Ніби душа зачаїлася перед чимось важливим, але ще не зрозумілим.

Сни. Вони почалися тижні три тому. Спочатку, як туманні силуети, випадкові образи, але з часом усе чіткіше. Я бачила його. Чоловіка з теплими очима і втомленим, трохи приреченим поглядом, ніби він несе в собі щось важке, але давно до цього звик. Бачила його так близько, ніби могла доторкнутися до його обличчя. Уперше прокинулася з відчуттям, що втратила щось важливе, хоча й гадки не мала, що саме. Та й сон до пуття згадати не могла. Тільки відчуття, що залишилося після нього.

Однак лягаючи спати наступної ночі, відчувала незвичне хвилювання. Ніби це новорічна ніч, а вранці знайду під пухнастою прикрашеною ялиною довгоочікуваний подарунок.

Щоночі я стала чекати цих снів. Вони стали моїм таємним притулком. Особливо на контрасті, адже в реальному житті все було занадто рівно, навіть нудно. Робота — редагування чужих текстів — приносила стабільний прибуток, але давно не надихала. Особисте життя після болісного розриву перетворилося на пустелю, яку не наважувалася перетнути. Мені здавалося, що той чоловік із моїх снів — є оаза, на яку не заслуговую. Чи навпаки, хтось згори вирішив зберегти мої нерви, даючи таку розраду не в реальності, а саме в царстві Морфея. Бо там він не зможе заподіяти мені біль. І якщо навіть це трапиться, я просто прокинуся, і біль закінчиться. У снах ми немов проживали інше життя.

Учора він знову «прийшов». Ми сиділи на лавочці в парку. Не пам'ятаю його слів, але пам'ятаю відчуття — ніби мене накрила тепла хвиля. Я прокинулася в сльозах і не могла зрозуміти, чому.

— Дарино, з тобою все гаразд? — голос сусідки вирвав мене із думок.

Я обернулася. Світлана зазирнула в прочинені двері, тримаючи в руках чашку чаю. Вона заходила іноді вечорами, щоб поговорити, але я давно перестала бути гарною співрозмовницею. Утім, слухала її все ще чудово.

— Так, усе нормально, — відгукнулась я, намагаючись натягнути на обличчя щось схоже на посмішку.

Але нормально не було. Як можна пояснити, що я починаю жити тільки вночі, коли бачу уві сні людину, яку ніколи не зустрічала? Психологи б сказали, що це підміна, втеча від реальності. Напевно, мали б рацію.

Світлана посиділа якийсь час, розповідаючи, як минули вихідні. Переконалася, що я слухаю, але не чую. А просто вислухати недостатньо для живого спілкування. Зім'ято попрощалася й пішла, насторожено поглядаючи на мене.

Пізніше я вийшла з дому, вирішивши прогулятися. Мені не сиділося на місці без раціонального пояснення. Вулиці порожніли, дощ майже стих. Зайшла в невелику кондитерську на розі. Тут завжди було тихо, пахло корицею і свіжою випічкою. Замовила капучино й сіла за улюблений столик біля вікна.

І тут я його побачила. Він стояв біля каси, дивлячись на меню, немов вирішуючи щось важливе, а не яку купити булочку чи тістечко. Його постава, рухи, навіть те, як він поправив шарф, були знайомі до найменшої деталі. Моє серце пропустило удар, а потім заколотилося так голосно, що я боялася, це почують усі навколо.

Думала, він — плід моєї уяви, яка таким дивним чином рятувала мене від душевного холоду. Але все ще гірше — така людина існує насправді! І я відчуваю його як найріднішу душу на світі. До фізично відчутного болю в грудях захотілося підійти і обійняти його. Але так не можна. У реальності ж чоловік не знайомий зі мною, а я навіть імені його не знаю.

Я стиснула склянку з кавою, відчуваючи, як долоні вкриваються потом. «Зберися, Дар'я», — подумки наказала собі, але тіло не слухалося. Просто сиділа, спостерігаючи за ним, боячись, що якщо встану, зроблю крок, він зникне, розчиниться, як міраж.

У цей момент він повернувся, і наші погляди зустрілися. Я відчула, як час застиг. Його очі затрималися на мені трохи довше, ніж це буває у випадкових перехожих. Він немов намагався пригадати щось, але, не знайшовши відповіді, просто ввічливо кивнув і відвернувся. Він мене не впізнав, звісно ж. Було б верхом дурості з мого боку припустити, що і йому снилися подібні сни, ніби ми обидва жили паралельно у своїх снах, де були нерозлучні.

А я знала його. Кожну рису, кожну деталь. Тільки не знала, як тепер жити з цим знанням.

Весь день для мене минув, немов у тумані. Машинально редагувала тексти, кивала на запитання колег, удавала, що слухаю. Але думки були далеко. Точніше, поруч із ним. З тим самим чоловіком із моїх снів. Кожна деталь швидкоплинної зустрічі спливала в пам'яті з болючою ясністю: його теплий погляд, легкий нахил голови.

Чому? Чому я так гостро відчувала його? Чому його обличчя, постава, аура здавалися настільки знайомими, ніби знала його все життя?

Коли робочий день добіг кінця, не пам'ятала, як дійшла до магазину. Купила щось за звичкою: хліб, молоко, банку кави. Пакет неприємно різав пальці. Біля під'їзду на секунду затрималася, щоб перевести подих, перш ніж увійти в темний коридор.

Сходові прольоти, як зазвичай, занурені в напівтемряву, лампочки тьмяно мерехтять. Я йшла вгору, автоматично рахуючи сходинки. Ще трохи, і опинюся вдома, закину пакети на кухню, впаду на диван і...