Глава 8

— Кертісе, як ти? Ти чуєш мене?! — в тьмяній камері розпачливо відлунював голос принцеси. На вогкій, кам’яній підлозі мерехтіла одинока лампадка, біля стіни спостерігався брудний, набитий соломою мішок, єдині «блага» для нещасних в’язнів. Біля ніг застиглої дівчини шуснув товстий щур у пошуках недоїдків. На щастя, Зореяна не боялася щурів, адже насправді варто остерігатися людей.

— Ваша Вис… Лартано! — за мить відгукнувся й Кертіс. — Зі мною… все гаразд, якщо так можна сказати… Ви дійсно торкалися того кристала? Це правда? Правда, що Карвілія його принесла? Якщо так, то схоже на підступ, не сподівався від неї!

— На жаль… Казала, що хотіла подружитися зі мною, я їй повірила, вже й картаю себе… — голос принцеси здригався у відчаї. — Завдяки тому кристалу вона хотіла ослабити магію Мерланди, вочевидь, збрехала… Насправді хотіла її вбити, а я… Ледь не стала співучасницею злочину! Світла Богине! Я не бажала цього…

— Не варто було… — Кертіс зітхнув із докором. — І чого ж нам сподіватися? Елвард неодмінно покарає, навіть не сумніваюся…

Закутавшись у плащ, Зореяна приречено опустилася на пошарпаний мішок, набитий вогкою соломою. Схоже, в’язнів ніхто не поспішав годувати, навіть води не принесли. Спробувала вдатися до власної магії, марно. Через клятий полог її енергія не відгукалася, відчайдушно вируючи всередині. Раптом в коридорі залунали кроки, Зореяна мимоволі здригнулася й схопилася на ноги. Сподівалася, що наглядач принесе їжу, але за мить за ґратами виринула струнка постать Карвілії.

— Лартано, як же прикро… — скрушно зітхаючи, простягнула поміж ґрат кілька паляниць. — Навіть гадки не мала, чим це все обернеться! Коли придворний маг знайшов під ліжком тієї гадюки кристал, вона почала стогнати й кричати, що помирає! Але це брехня! Ще й горлала, що її хотіли вбити! Відразу почала звинувачувати тебе! — нервово облизнула пухкі губи. — На щастя, мене пропустили до тебе, принесла поїсти… Я ж обіцяла, що дбатиму про тебе й не залишу в біді! Ось, візьми ще воду, попий, — тицьнула поміж ґрат вузьку фляжку.

— Гаразд, а Кертіса за що покарали? Він же не причетний до цього! — принцеса недовірливо зіщулила очі, проте паляниці й фляжку взяла. Звісно, не воліла помирати з голоду. — Хтось зі слуг звів на нього наклеп, наче він підклав той кристал! Це ж брехня! Кертіс завше був зі мною, біля вежі…

— Хвилюєшся за охоронця? — Карвілія запитливо вигнула брову. — Схоже, Мерланда все продумала… Оскільки Кертіс охороняв тебе, вочевидь, підкупила слуг, щоб і звели на нього наклеп! Буцімто це він роздобув той кристал і ви разом намагалися вбити наречену короля… Що ж, варто було сподіватися на таке від гадюки Оґвінської!

А Зореяна геть розгубилася, не знала, кому насправді можна вірити. Погляд Карвілії наче й справді виказував співчуття, навіть принесла їжу. Могла ж цього не робити! Чи їй не байдуже, що полонянка голодна?

— Кілька паляниць дай Кертісу, він також голодний, — зрештою, стиха мовила до наложниці короля, яка красувалася за ґратами в розкішній сукні й хутряному плащі.

— Так, і для Керті принесла їжу, — наблизившись до сусідньої камери, дістала з торбини кілька житніх паляниць та простягнула парубку. — Ой, Керті… Шкода, що ще й ти постраждав через ту гадюку Мерланду… Бери-но, їж. Спробую переконати короля, щоб пом’якшив покарання для вас! Чорнобоже, як же прикро! — зітхала співчутливо. — Гаразд, мені треба йти… На жаль, наглядач не дозволив тут довго перебувати… — цокаючи широкими підборами хутряних черевичок, поспішно покрокувала геть.

— Не знаю, Кертісе, чи варто їй довіряти… — поспішно відкоркувавши фляжку, Зореяна жадібно ковтала воду, адже в роті геть пересохло через пережите потрясіння.  

— А кому ж іще вірити? Принаймні принесла поїсти, хоч дбає про нас, — задумливо відлунював парубочий голос з сусідньої камери. — Карві завше була турботливою, на відміну від інших пихатих наложниць короля…

Час у в’язниці спливав повільно, здавалося, наче зупинявся й застиг крижаною невідомістю. Зореяна й гадки не мала, чи вечір надворі, чи день, оскільки в підземній камері не було вікон. Повітря хоч і холодне, проте сперте, з огидним запахом цвілі. Закутавшись у плащ, втомлена й знесилена принцеса опустилася горілиць на мішок, понуро споглядаючи відблиски лампадки на кам’яних стінах. Невже й справді на неї очікує смерть? Можливо, варто зізнатися Елварду, ким є насправді? Сподівалася, правитель темних не стане вбивати лайтлендську принцесу. Також неабияк хвилювалася за Кертіса, не хотілося втрачати вірного підданця.

З важких роздумів Зореяну висмикнули чиїсь карбовані кроки. Здригнувшись, вона підвелася й сіла на мішку та вже за мить зі страхом вирячилася на знайому кремезну постать, яка зловісно застигла по той бік ненависних ґратів.

— Ось я й повернувся, як і обіцяв, красунечко… — облизнувши потріскані губи, Болред зловтішно вишкірився до заціпенілої у страху дівчини. — Вже давно хотів розважитися з тобою, а тут… — хмикнувши, роззирнувся довкола. — Нам ніхто не заважатиме, адже мені дозволено чимало. Наглядач удаватиме, що нічого не бачив, віддячив йому монетами…

— Ви не посмієте! — Зореяна рвучко схопилася на ноги й мимохіть щільніше загорнулася в плащ, наче він захистить від цього хтивого мага.

— Ще й як посмію… — Болред скривив губи в саркастичній посмішці, водночас різким рухом з гучним брязкотом відсунув металевий засув. Відчинивши двері-ґрати, впевнено увійшов в камеру, а дівчина налякано позадкувала до стіни. В дикому передчутті отримати бажане сірі очі воїна спалахували вогнем, в погляді вирувала відверта хіть. З їдучою посмішкою Болред почав розстібати широкий ремінь шкіряних штанів, похапцем стягнув з себе плащ й шпурнув на підлогу. — Сьогодні ти моя, крихітко… — наближався повільно, мов хижак до приреченої жертви. Здавалося, липкий страх в очах Зореяни лише дужче його розпалював. — Ти вже встигла втішити Кертіса, чи не так? Повсякчас крутився біля тебе… Авжеж, недарма крутився… Задурила голову бідолашному! Пізнавав тебе?! Схоже, йому це сподобалося, якщо навіть зважився вбити наречену короля на твоє прохання…