Глава 6

— Ваша Темномагічносте… На щастя, ми встигли. Схоже, дівчина житиме… — на задвірках свідомості Зореяни відлунював тривожний чоловічий голос. Вириваючи з мороку небуття, дівчина розплющила важкі повіки. Хрипко, ледь чутно видихнула й відразу зустрілася поглядом з Елвардом. В блакиті немигаючих очей застигла помітна тривога. Саме цієї миті принцеса лежала на ліжку, закутана у вовняну ковдру, в приміщенні витав запах цілющих трав. Худорлявий, літній цілитель стояв неподалік. Нервово стискав пальцями дерев’яну місткість з зіллям, яке щойно приготував для постраждалої, а Елвард обхопив долонями уражену дівочу кінцівку й водночас проявом потужної магії витягував з рани отруту, яка враз розчинялася в повітрі.

— Отямилася… — прохрипів з неабияким полегшенням. — На щастя, охоронець вчасно тебе помітив біля вежі…

— Павук… там був павук… Каракурт… Він мене вкусив… — принцесі важко давалися слова, оскільки була геть знесиленою. Голова наче свинцем налита, тіло заклякло й ледь ворушила пальцями. Та навіть попри пережите потрясіння і слабкість, намагалася опанувати хаотичний вир думок. Дивувала турбота короля, якого вважала жорстоким, черствим. Та чи йому не байдуже, що полонянка помре? Навіть забажав піклуватися особисто…

— Я знищив того павука, адже його можна вбити лише за допомогою сильної магії темних, — похмуро мовив Елвард й напружено стиснув губи. — Ще варто з’ясувати, звідки узялася та істота… В Блеквілгарді чимало каракуртів, здебільшого, вони живуть в лісах, а цього… Схоже, хтось наділив його магією темних і підкинув до вежі...

— Хтось бажає моєї смерті… — лежачи, Зореяна розпачливо здригнулася. — Розумію… Я світла і мене тут ненавидять, здебільшого, жінки… — натякнула на Мерланду, яка не приховувала відвертої ворожості. Ба більше, погрожувала. Ймовірно, її рук справа. Вочевидь, таким чином наречена короля воліла холоднокровно позбутися суперниці-полонянки. Що ж, Карвілія правду казала, варто остерігатися тієї зміюки Оґвінської.

— Я неодмінно все з’ясую, — запевнив Елвард. Не зводячи з лежачої принцеси цупкого, тривожного погляду, водночас обгорнув уражену ногу вогким лляним рушником. — Наразі цілитель Локус турбуватиметься про тебе… — скрушно зітхнувши, огладив пальцями ніжну дівочу шкіру. Округливши очі, Зореяна аж завмерла через цей невинний дотик, який чомусь здавався приємним, навіть не смикнулася, а тілом розливалося приємне тепло. Ой, Зореяно! Опануй себе, він же ворог! Якщо й помреш, чи йому не байдуже? Чи стане лити сльози біля твого кургану? Ще й заручений з тією зміюкою, яка бажає тебе вбити! Навіть попри протиріччя, що шматували серденько, чомусь приємною була турбота Елварда. Воліла, щоб не йшов, залишився поруч, захищав, піклувався…

Зрештою, король неохоче прибрав правицю й обережно накрив ковдрою дівочу ногу.

— Локусе, пильнуй дівчину, — відвів погляд та піднявся з ліжка. — Укус каракурта варто обробити та накласти компрес… — наказово мовив до цілителя й попрямував до виходу з приміщення.

Коли Елвард залишив кімнату, Зореяну наче огорнуло холодом. Лежачи, почувалася беззахисною, одинокою, покинутою. Чи стане бодай хтось опікуватися безправною полонянкою? Варто якнайшвидше видужати, окріпнути та спробувати втекти з цього гадючника, адже якщо так і триватиме надалі, Мерланда зуміє втілити свій жахливий задум, а прощатися з життям не хотілося!

Напувавши дівчину гірким цілющим зіллям, Локус щось пробурмотів собі під ніс та за кілька хвилин кудись пішов, можливо, у справах. Зореяні звелів спати й набиратися сил. Не встигла вона заплющити повіки, коли раптом рипнули двері й в приміщення шуснув неабияк стривожений Кертіс. Кинувшись до лежачої принцеси, опустився біля ліжка навпочіпки.

— Ваша Високосте… як ви? Ви ледь не загинули! Я якраз поспішав до вас й побачив вас біля вежі непритомною, відразу покликав охоронців! На щастя, неподалік був король, він і знищив того огидного павука спалахом магії... — парубок нервово здмухнув з чола русяві кучері, виказуючи помітне хвилювання. — Так, вам варто звідси якнайшвидше тікати, я роздобув в одного мага зілля, яке ви просили, також поцупив в Болреда Місячний Кристал… Довелося добряче напоїти його елем, навіть підсипав снодійне, — стиха промовляючи, мимохіть боязко озирався й прислухався до звуків з коридору. — Елвард звелів мені охороняти це приміщення… Хоч як дивно, але піклується про вас, — задумливо хмикнув, стенувши плечима. — насамперед, вам варто видужати, окріпнути, а після…

— Нехай наразі зілля і кристал будуть у вас, так безпечніше, — кволо мовила принцеса. — Коли встану на ноги, повернуся до роботи у тій… вежі, там і докладно обговоримо план втечі, варто все обміркувати… — поглянула на Кертіса з вдячністю, мов на єдину надію.

— Ваша Високосте… Ви казали, що бажаєте викрасти в короля темних той перстень, але…

— Кертісе, я думаю над цим та наразі не знаю, як вчинити… — Зореяна розпачливо зітхнула. — Можливо, доведеться… — не встигла договорити, оскільки рипнули двері й до кімнати увійшла Карвілія, а Кертіс налякано й рвучко підвівся, здивовано вирячившись на вродливу наложницю короля.

— Ой… Керті! Бачу, піклуєшся про дівчину… — магиня обдарувала зніченого охоронця ледь помітним усміхом, сяйнувши очима-вуглинками. — Вже й потоваришували, це добре… — багатозначно примружилася, поправляючи поділ оксамитової сукні. 

— Карві… не сподівався, що завітаєш сюди, — Кертіс здивовано закліпав, з цікавістю роздивляючись красуню. Вочевидь, вони товаришували, в розмові не відчувалося зневаги чи напруження.

— Так, ми з Лартаною подружилися, а я хвилююся за неї, — наблизившись до ліжка, присіла на краєчок. — Як ти? — напружено поглянула на принцесу.

— На щастя, жива… — Зореяна іронічно посміхнулася у відповідь. — Хвала Світлій Богині, ваш король вчасно позбавив мене отрути після укусу того жахливого… павука… — мимохіть здригнулася, пригадуючи моторошного каракурта.

— Авжеж… Здогадуюся, хто постарався, та чи важко здогадатися? — миле личко наложниці враз скривилося від злоби. — Звісно, Мерланда Оґвінська! Вочевидь, звеліла своїм слугам підкинути тобі того павука, ще й магією його наділила! Як це жахливо… — похитавши головою, задумливо зіщулила очі. — Тобі неабияк пощастило, що допоміг наш правитель, бо інакше… — труснувши смоляними локонами, глипнула на застиглого Кертіса. — Керті, вийди за двері, нам з Лартаною треба поговорити… жіночі секрети, — грайливо підморгнула парубку, а той розгублено кивнув та поплентався за двері. — Отже, ти встигла нажити тут ворога, — рішуче перевела погляд на лежачу принцесу. — Гадаю, вже зрозуміла, що варто якнайшвидше позбутися тієї гадюки? — завзято блимнула чорними очима. — У іншому випадку вона знищить нас обох… Тебе й мене! Та й кожну, яка наважиться бодай наблизитися до короля…