Глава 2.1

Зореяна враз зблідла. Краще вже смерть, ніж така наруга! В темних плесах округлених дівочих очей застиг відвертий жах з часткою німого благання, а в грудях похололо. Ні, не дозволить, не віддаватиме себе на розтерзання брудним дикунам! Зрештою, краще вдатися до заклинання самознищення, яке розчиняє тіло у смертоносних спалахах магії світлих…

— Відведіть її до мого павільйону! — буркнувши наказово, Елвард розвернувся й впевненою ходою попрямував вперед, а тремтяча Зореяна боязко зиркнула на широку спину ворожого правителя й сплутані вогкі, смоляні пасма, що спадали на лопатки чорними зміями… Чому ж відразу не вбив? Чи повірив у її брехню? Гадала, що справжнє жахіття попереду, Елвард неодмінно допитуватиме її. Можливо і вбиватиме у власному павільйоні, смакуючи з насолодою її муки. А на що іще сподіватися від жорстокого дикуна? Звісно, не подарує викрадення персня, обрушить власний гнів…

— Чого стоїш?! Йди! — з липкого жахіття хаотично вируючих думок висмикнув злісний рик Болреда. — Хоч як дивно, але наш правитель не забажав вбивати тебе! Схоже, спершу вирішив вдосталь розважитися! Марно сподіваєшся, що помилує… Опісля нього і я охоче пізнаватиму тебе, крихітко… — відкинувши зі спітнілого чола руді пасма, щосили штовхнув принцесу в спину. — Йди!   

Стиха зойкнувши, Зореяна приречено попленталася в бік павільйону Елварда. На жаль, вже використала магічні зілля, залишалося лише сподіватися на силу заклинань. Наразі доведеться вдавати простолюдинку, грати цю роль до кінця.

— Ось, привів дівку, як ви й звеліли, — зупинившись посеред павільйону, Болред зневажливо зиркнув на принцесу й огладив мідну бороду в очікуванні чергового наказу.

— Йди, облиш нас, — схоже, король вже опанував гнів. Хоч і здавався спокійним, проте цей його спокій лякав дівчину дужче за прояв люті. Як кажуть, можливо це певне затишшя перед бурею… Вклонившись, охоронець вийшов надвір, залишаючи Зореяну наодинці з хижаком.

— Вб’єте мене? — приречено зірвалося з тремтячих губ принцеси. Невідомість завше лякала, краще почути вирок відразу й знати, до чого варто готуватися. Зрештою, що вже втрачати? Піднявши голову, зазирнула в очі-крижини запеклого ворога.

— Скажімо, досі не доводилося зустрічати таких хоробрих дівчат, здатних на самопожертву… — застигши навпроти за кілька кроків, Елвард раптом хижо посміхнувся. Зі сплутаних прядок стікала вода на лляну сорочку, під вогкою тканиною проступали пружні м’язи. Справжня скеля, крижина! Можливо, заціпеніла Зореяна ладна була й милуватися цією суворою чоловічою красою, якби не жахливі реалії… Ще й очиськами так вп’явся, наче душу виймав! Що ж насправді бентежило дівчину? Страх, приреченість чи дивне бажання скоритися цій силі? Труснувши головою, вона стиснула губи. Варто опанувати недоречні емоції, адже перед нею ворог й доволі небезпечний…

— Лише хотіла врятувати сестру… — продовжувала брехати, хапаючи ротом повітря. Хоч надворі й холодна осінь, але чомусь саме цієї миті в павільйоні забракло повітря, кидало в жар.

— А до цілителів не зверталася? Кажуть, серед світлих магів їх чимало… — Елвард запитливо вигнув смоляну брову. Зрештою, повільно наблизився. — Невже вони такі безпорадні, що ти зважилася викрасти мій перстень? — губи скривилися у подобі посмішки. — Світлі маги… Не можете дати собі ради без нас, темних… Авжеж… Хіба вам, жалюгідним, можливо збагнути мої справжні наміри? Об’єднавши два королівства, буду правити одноосібно! Ворожнеча, зрештою, зникне назавжди, ніхто не проливатиме кров…

— І як саме? Завдяки підступам?! — Зореяна вже не стримувала емоцій. — Хтось з ваших… нашкодив нашому королю… Він наразі непритомний, під дією заклинання… У цьому полягають ваші методи боротьби? Можливо, ваші шпигуни…

— Так, нам відомо, що ваш король Рамвен перебуває під дією закляття, проте ми до цього не причетні… — задумливо хмикнувши, Елвард змахнув з чола вогкі пасма. — Чи варто обговорювати політику? Гадаєш, зумієш уникнути покарання?! Дівчино… — облизнувши губи, наблизився майже впритул. — Краще подумай за себе… Якщо зумієш втішити мене, подарую життя. А я обрав саме тебе. Завжди отримував те, чого бажав. Хвилюєшся за вашого короля? Він не захистить тебе… — простягнувши правицю, ковзнув пальцями по дівочому личку, по напружених вилицях. — Кажеш, твоє ім’я Лартана? — свердлив немигаючим поглядом. — Лартано… Скинь сукню… Хочу подивитися, як роздягатимешся… Насправді не вельми люблю обтяжувати себе роздяганням жінок, волію лише споглядати…

— Ні, краще вбийте мене! — Зореяна відчайдушно зазирнула в крижані безодні ненависних очей. Та чи насправді ненависних? Саме тієї миті в них вирувало полум’я. Ні, не стане коритися, догоджати, здаватися! Дійсно, краще вже смерть…

— Я не вбиваю беззахисних жінок, лише чоловіків-ворогів на полі битви, — відрубав Елвард. — Вродливі полонянки стають моїми трофеями, саме така доля спіткала й тебе… Роздягайся! — раптом рикнув, охоплений гнівом через нетерплячість. — Не бажаєш скоритися?! Я ж візьму своє! — схоже, очікував на згоду, на покору. Проте принцеса застигла, не бажала виконувати цей принизливий наказ, а на очі зрадницьки нагорталися сльози… Хай там що, не стане втішати ворога, не буде іграшкою в його загребущих руках! Краще смерть…

Цікаво, що робитиме король? Чи візьме своє? Чекаю на коментарі!) Також радію вашим вподобайкам, мов дитя!)) Для автора це важливо, адже надають натхнення на подальше написання книги))