Глава 2

Боязко озираючись довкола, невидима принцеса кралася поміж численних наметів до виходу з табору. Біля розведених багать юрмилися воїни, які відпочивали після чергової битви. Розвалившись на підстелених шкурах, ковтали з кухлів пінний ель, в повітрі витав запах запеченого м’яса й поту, Зореяна мимоволі скривилася, хоча в шлунку зрадницьки бурчало, оскільки неабияк зголодніла, востаннє трапезувала вранці. Сподівалася, що вже вечерятиме в палаці. Мабуть, через її раптове зникнення матінка-королева Фрідвальда хвилюється, проте Зореяна сподівалася, що матір зрадіє вкраденому персню, який поверне до тями непритомного батька-короля Рамвена. Підступні темні маги! Схоже, в палаці є ворожі шпигуни, які вдалися до закляття, щоб знешкодити короля… Необхідно знайти їх, викрити! Без мудрого, поміркованого батька королівство Вайтленд поглине безлад, а ворогам це на руку. Наразі вся надія на герцога Бертґора, двоюрідного брата короля, який присягнув вірно служити королівству… Сподівалася, що цей могутній світлий маг у разі потреби зуміє очолити військо і дати відсіч ворогам. На жаль, рідний брат Кромвальд ще надто юний, недосвідчений… Ба більше, його цікавлять лише урочисті бенкети й розваги…

Сутужно зітхнувши, Зореяна хутко прямувала в бік виходу з табору, де чатували воїни-охоронці. Залишалося непомітно шуснути повз них в темряву нічного лісу, де зуміє створити портал, проте…

— Де та дівка?! — раптом позаду залунав грізний рев. — Вона втекла! Вкрала мій перстень!

Оскаженілий від люті Елвард вихором носився табором у розхристаній сорочці та шкіряних штанах, невже так швидко оговтався? Із появою озвірілого правителя воїни враз схопилися на ноги, тримаючи напоготові зброю.

— Ваша Темномагічносте! Як же так?! — загорлав вірний охоронець Болред. — Дівчину ніхто не бачив! У іншому випадку її би вже схопили!

Щось гаркнувши до знічених воїнів, Елвард за мить зупинився й здійняв руки, активуючи власну магію, табір враз огорнуло багряним серпанком. Як виявилося, таким чином він спрямував енергію на пошук вкраденого персня.

— Світла Богине… Врятуй… — прошепотівши у липкому жаху, принцеса стрілою кинулася в бік воріт табору. Схоже, вона й гадки не мала, що дикун володіє такою сильною магією! Зважаючи на дію зілля, ще повинен був спати кілька хвилин… Не встигла. Злощасний серпанок дістався і її, огортаючи багряним туманом й за мить прояв потужної енергії ненависного ворога нейтралізував дію зілля, яке робило її невидимою.

— Ось вона! Схопити її! — гучно рикнув Болред, а воїни біля воріт блискавично перегородили втікачці шлях. Хтось з них жорстко схопив дівчину й потягнув в бік розлюченого правителя, який поспішав назустріч.

— Клята дівка… — злісно процідивши крізь зуби, воїн шпурнув Зореяну на землю, якраз біля босих ніг застиглого Елварда. Ось і все. Не зуміла втекти. Серце приречено заклякло каменем, тіло паралізував липкий страх. Залишалося лише подумки благати Світлу Богиню, щоб смерть була швидкою, без мук і тортур… Навіть не сумнівалася, що після такого вчинку не залишиться живою. Безпорадно вирячившись на босі ноги осоружного ворога, навіть не наважувалася підняти голову, наче відтягувала ту рокову мить, коли доведеться зазирнути смерті у вічі.

Елвард правицею жорстко схопив дівчину за передпліччя й рвучко підняв на ноги, мов ляльку.

— Насамперед, віддай мій перстень, — крижаний голос пронизував гострим клинком. Тремтячою рукою дівчина вийняла з кишені вкрадений артефакт й мовчки простягнула магу. Зрештою, наважилася підняти голову й відразу здригнулася. Яка ж вогняна лють вирувала в блакиті немигаючого погляду! Краще б не дивилася в ті ненависні очі… — Хто ти? Навіщо тобі знадобився мій перстень? — щосили стиснув лещатами пальців її підборіддя. — Відповідай! — рикнув так гучно, що серце принцеси рухнуло в п’ятки, а тремтячі від страху ноги геть не тримали. Здавалося, за мить рухне на землю, проте зібралася з останніми силами. Так, не варто забувати, що вона принцеса й гідно зустрічатиме невідворотну смерть, без принижень, без сліз і благань.

— Кажуть, що ваш перстень… зцілює хворих… — зціпивши зуби, скривилася від болю, оскільки сталеві, цупкі пальці Елварда жорстко стискали її вилиці. Зрештою, злісно видихнувши, чоловік прибрав руку, не зводячи пронизливого погляду. — В мене… сестра занедужала… — довелося брехати на ходу, хапаючись за ту брехню, мов за соломину. — Хотіла допомогти сестрі… — хоч і сумнівно, що їй повірять.

— Геть безстрашна… — процідив Елвард, загрозливо зіщуливши очі. — Та як ти посміла? Як посміла задля цього викрадати мій артефакт?! Не боїшся смерті?! Хоч усвідомлюєш, що накоїла?!

Судомно ковтнувши слину, тремтяча Зореяна не знала, що й сказати у виправдання. Марно сподіватися, що ця брехня про сестру розчулить дикуна, адже його серце черстве, холодне…

— Ваша Темномагічносте, що робитимемо з цією дівкою? — поцікавився Болред, який застиг біля правителя. — Вбити відразу чи спочатку віддати на поталу нашим воїнам? Опісля битви чимало охочих розважитися… Хай там що, але вона гарненька... — облизнувши потріскані губи, криво й зловісно посміхнувся, окинувши заціпенілу принцесу липким, хтивим поглядом.

Зореяна враз зблідла. Краще вже смерть, ніж така наруга! В темних плесах округлених дівочих очей застиг відвертий жах з часткою німого благання, а в грудях похололо. Ні, не дозволить, не віддаватиме себе на розтерзання брудним дикунам! Зрештою, краще вдатися до заклинання самознищення, яке розчиняє тіло у смертоносних спалахах магії світлих…

— Відведіть її до мого павільйону! — буркнувши наказово, Елвард розвернувся й впевненою ходою попрямував вперед, а тремтяча Зореяна боязко зиркнула на широку спину ворожого правителя й сплутані вогкі, смоляні пасма, що спадали на лопатки чорними зміями… Чому ж відразу не вбив? Чи повірив у її брехню? Гадала, що справжнє жахіття попереду, Елвард неодмінно допитуватиме її. Можливо і вбиватиме у власному павільйоні, смакуючи з насолодою її муки. А на що іще сподіватися від жорстокого дикуна? Звісно, не подарує викрадення персня, обрушить власний гнів…