Глава 9. Срібний погляд.

Аліса намагалася зібрати розкидані аркуші, серце калатало, мов у клітці. Вона кинула погляд на дзеркало ще раз, але тепер там відображалися обоє — вона і Олівер. Хоча щось у його постаті виглядало дивно: обрис ніби тремтів, немов дим над полум’ям.

— Ви… не завжди працюєте з людьми? — раптом вирвалося в неї, хоча вона й сама не розуміла, звідки взялися такі слова.

Він усміхнувся ледь помітно, так, що усмішка вийшла більше тривожною, ніж ніжною.

— Я працюю з формами. З будівлями. З тінями, — відповів він неквапливо. — Люди… лише мешканці цього.

Його очі ковзнули по її обличчю. Сріблястий блиск робив їх неприродними, але водночас від того погляду ставало тепло. Так, наче він знав усі її секрети, ще до того, як вона наважувалася їх собі зізнатися.

— Ви боїтеся мене? — спитав він раптом, і голос його прозвучав тихо, але прямо.

Аліса проковтнула клубок у горлі:
— Я… не знаю.

Він підійшов ближче. Його постать була високою, рухи плавними, майже хижими.

— Страх і захоплення часто йдуть поруч, — промовив він. — Не намагайтесь відокремити одне від іншого. Інакше ви втратите найцікавіше.

На мить їй здалося, що його рука торкнулася її плеча — легше, ніж подих. Але коли вона кліпнула очима, він уже стояв далі, ніби й не рухався.

— Приходьте ще, — сказав він. — У вас є талант. І… інші речі, які я хочу зрозуміти.

Аліса відчула, що в його словах приховано більше, ніж він дозволив їй почути.

Виходячи з кабінету, вона ще раз озирнулася. Він стояв біля вікна, освітлений тьмяним світлом. Постать, яка вабила і лякала водночас.