Глава 8. Тіні в студії.

Аліса довго не наважувалася. Але зранку, прокинувшись від дзвону телефону, вона почула голос секретарки:

— Пані Алісо, містер Вартан запрошує вас до студії. Йому цікаві ваші роботи. Чи зручно сьогодні о третій?

Вона ледь встигла відповісти "так".

День тягнувся безкінечно. Коли стрілки наблизилися до третьої, Аліса стояла перед високими чорними дверима студії. Будівля була схожа радше на храм: арки, кам’яні стіни, різьблені фігури, що, здавалося, спостерігали за кожним рухом.

Секретарка провела її всередину. Повітря там пахло старим деревом і чимось… холодним, майже як камінь після дощу.

Високий кабінет. Стіни — заставлені кресленнями, які були більше схожі на карти інших світів, ніж на плани будівель. У кутку — велике дзеркало, затягнуте серпанком пилу.

І там, біля вікна, стояв він.

— Ви прийшли, — тихо мовив Олівер, навіть не повертаючись. Його голос віддавався в стінах, ніби примножувався. — Я знав, що ви не відмовитеся.

Коли він обернувся, Аліса відчула, як завмерло дихання. Ті ж сріблясті очі. Той же погляд, який водночас притягував і лякав.

— Ваші креслення… — він кивнув на папку в її руках. — В них є щось особливе. Ви малюєте так, ніби бачите те, чого інші не помічають.

Аліса простягнула йому свої роботи. Він уважно перегортав аркуш за аркушем, і з кожною сторінкою його вираз обличчя ставав усе серйознішим.

— Ви відчуваєте структуру світу, — нарешті промовив він. — Це рідкісний дар. І небезпечний.

Аліса здригнулася:
— Небезпечний?..

Він повільно підняв на неї погляд.

— Бо є речі, які не повинні бути накреслені.

В цю мить порив вітру відчинив вікно, і аркуші розлетілися по кабінету. Один із них упав біля дзеркала. І тоді Аліса помітила, що в його відображенні стоїть лише вона.