Глава 7. Сліди в мережі.

Ранок зустрів Алісу тихим дощем і важким туманом, який повільно стікав вузькими вулицями міста. Вона ще довго згадувала вчорашню прогулянку, намагаючись переконати себе, що вітрина їй лише примарилася. Але чим більше думала — тим сильніше стискалося серце.

«Він був поруч. Я точно бачила його. Чому ж у дзеркалі — ні?»

Аліса сіла за ноутбук. Вона мала працювати над новими кресленнями, але руки тягнулися зовсім не до програм для архітектури. Вона відкрила браузер і набрала:

“Олівер Вартан. Архітектурна студія.”

Результати з’явилися миттєво. Сторінка студії, кілька статей у міських виданнях, фото будівель, що мали його підпис. Але дивно: жодної його фотографії. Лише логотип, інтер’єри, обличчя співробітників.

Вона відкрила першу статтю. В ній писалося:
“Олівер Вартан відомий своєю нетиповою візією. Його архітектура поєднує готику й модерн, створюючи простір, де відчувається щось… позачасове. Він рідко з’являється на публіці, зазвичай спілкування веде через представників студії.”

Аліса перегортала сторінку за сторінкою. І з кожною хвилиною тривога зростала.

В одному старому форумі, давно забутому, вона натрапила на обговорення. Люди сперечалися про власника студії:

— “Кажуть, він не старіє. Мій дід бачив його двадцять років тому — виглядав так само, як тепер.”
— “Повна маячня. Хоча… погодьтеся, фото справді ніде немає.”
— “Я працював з ним. Його очі… вони не людські.”

Аліса відсмикнула руку від клавіатури. Її серце калатало, а пальці були холодні.

І тут на екрані з’явилося повідомлення. Хоч вона ніде не залишала своїх контактів у пошуку, у спливаючому вікні висвітлилися слова:

“Тобі не варто цікавитися тим, що приховано.”

Вона різко закрила ноутбук. Кімната потонула в тиші. Тільки дощ стукав у вікна.

Аліса відчула, що тепер — вона вже не просто випадкова знайома Олівера. Вона торкнулася його світу.