Глава 6. Тіні у вітрині.

Вони йшли мовчки. Лише шум дощу й віддалений гуркіт грому розрізали вечірнє повітря. Аліса краєм ока поглядала на Олівера — він ішов рівно, спокійно, наче його зовсім не торкався холодний дощ. Жодної краплі не затримувалося на його плащі, ніби тканина відштовхувала воду.

— Ви живете десь поруч? — несміливо запитала вона.

— Так, — відповів він коротко. І додав після паузи: — Але сьогодні я йду туди, де й ти.

Аліса здивувалася, але промовчала. Було в його словах щось дивне: і звичне, і незбагненне водночас.

Коли вони проходили повз стару вітрину, запилену й потріскану, Аліса краєм ока помітила своє відображення. Вона зупинилася. Там була вона… і він. Але щось не так.

В дзеркалі відбилася лише її фігура під парасолькою. Місце поруч — було порожнє.

Холодок пробіг по її спині. Вона різко озирнулася на Олівера — він стояв поруч, так само близько, дивився на неї спокійним, але трохи іронічним поглядом.

— Щось сталося? — його голос був тихий, рівний.

— Н-ні… здалося, — поспішно відповіла Аліса, відчуваючи, як серце несамовито калатає.

Олівер нахилився трохи ближче.
— У цьому місті часто ввижаються дивні речі. Особливо тим, хто бачить більше, ніж інші.

Він промовив це так, ніби точно знав, що саме вона бачила.

Їхній погляд зустрівся, і в ту мить Аліса відчула: його очі не просто сріблясті — у них ніби ворушилися тіні, відблиски чогось древнього й потаємного.

Вона відвела погляд, злякавшись власного бажання дивитися в ті очі ще довше.

— Ми прийшли, — раптом сказав він. І справді — вони вже стояли біля її будинку.

Аліса навіть не пам’ятала, як вони сюди дісталися.

— Дякую, — прошепотіла вона, і, відчинивши двері, ще раз озирнулася.

Але на порожній вулиці вже нікого не було.