Глава 5. Перехрестя.

Дощ у місті тривав другий день поспіль. Аліса йшла вузькою вулицею, тримаючи парасольку, і намагалася не наступати у калюжі. Вона поверталася додому після роботи, трохи втомлена, але водночас дивно збуджена — в голові не вщухала думка про незнайомця з кав’ярні.

На розі вулиці вона зупинилася, бо світлофор світив червоним. Машини швидко проносилися повз, а натовп людей тіснився поруч. І раптом серце Аліси завмерло: серед перехожих вона побачила його.

Олівер стояв навпроти, під дощем, без парасольки. На ньому був темний плащ, мокре волосся прилипло до чола, а погляд — холодний і водночас глибокий. Він дивився на неї. Прямо, так, ніби у світі більше нікого не існувало.

Аліса розгубилася. Вона не могла відвести очей, хоча відчувала, що це небезпечно. У грудях щось стиснулося, і на мить їй здалося, що вона забула, як дихати.

Світлофор перемкнувся на зелене, натовп рушив уперед. І тоді сталося дивне: люди розійшлися, але він лишився стояти. Аліса зробила крок, ще один, і зупинилася просто перед ним.

— Ви... — її голос зрадницьки затремтів. — Ви з кав’ярні.

Його вуста ледь вигнулися у слабкій, майже невидимій усмішці.
— А ти — дівчина з ароматом кави.

Її щоки спалахнули. Вона не знала, що відповісти, і просто дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, чому його присутність викликає таке відчуття — суміш страху й притягальної сили.

— Здається, ми зустрілися не випадково, — промовив він тихо, майже шепотом, але його слова різонули її, мов струм.

У цей момент загуркотів грім, і дощ посилився. Олівер раптом нахилився ближче, простягнув руку й торкнувся її пальців, накриваючи їх теплом.

— Дозволь мені провести тебе.

Аліса мовчки кивнула. І коли вони рушили разом темною вулицею, у її душі прокинулося відчуття, що ця зустріч стане початком чогось великого й незворотного.