Глава 3. Архітектор самотності.

Ранок Олівера завжди починався однаково. Велика квартира на останньому поверсі оживала не голосами, не сміхом і навіть не звуками телевізора — лише тихим дзвоном кавомашини. Він пив міцну чорну каву, дивлячись крізь панорамні вікна на місто, яке вже прокидалося: машини поспішали, перехожі бігли під парасольками. Здавалося, ніби він відокремлений від цього світу прозорою стіною.

Його робота вимагала ідеальної концентрації. В студії на нього чекала команда архітекторів, макети нових житлових комплексів, креслення, які треба перевірити. Він заходив у просторий офіс, де всі миттєво замовкали, відчуваючи його присутність. Олівер умів бути спокійним, але в тиші завжди відчувалася сила.

— Потрібно змінити фасад. Тут втрачається ритм, — його голос лунав чітко й рівно, ніби різав повітря.

Його поважали. Деякі навіть боялися. Усі знали: якщо він бере до рук олівець і сам проводить лінію на кресленні, це остаточне рішення.

В обід він рідко виходив. Колеги сідали разом у кафе неподалік, а він залишався в кабінеті, розглядаючи ескізи, ніби шукаючи в них щось більше, ніж просто форму будівлі. Його часто запитували, чому він працює так багато, але він ніколи не відповідав.

Увечері квартира знову зустрічала його тишею. Вона була ідеальною, як з картинки журналу: білі стіни, чіткі лінії меблів, жодної зайвої деталі. І водночас вона була мертвою — жодного сліду живого тепла.

Він скинув піджак, розстебнув сорочку й сів у крісло біля вікна. На столику лежала відкрита книга, яку він так і не дочитав. Погляд ковзнув по сторінках, але думки були зовсім не там.

Він знову згадав її. Дівчину з кав’ярні. Її очі, які світилися інакше, ніж у всіх. Її голос, трохи невпевнений, але щирий. Її наївну сміливість.

Він знав, що різниця між ними занадто велика. Знав, що йому небезпечно навіть думати про неї. Але попри все — вона стала тією думкою, яка переслідувала його в тиші власного дому.

У великому місті він був успішним архітектором. А всередині — архітектором самотності.