Глава 2. Солодка небезпека.

Минуло кілька днів, але думки Аліси знову і знову поверталися до того вечора. Вона навіть ловила себе на тому, що шукає його серед облич у натовпі, хоча знала — це безглуздо. Він був надто дорослим, надто впевненим, надто… небезпечним для її юності.

Але доля, здавалося, не мала наміру відпускати.

Вона зупинилася біля книжкового магазину, коли відчула на собі той самий погляд. Повільно обернулася — і зустрілася з його сірими очима. Олівер стояв трохи осторонь, тримаючи в руках книгу, ніби випадково забрів у той самий світ, що й вона.

— Ми знову тут, — промовив він, ніби констатуючи факт, але в голосі звучала тиха насмішка.

— Місто не таке вже й велике, — відповіла вона, хоча серце стукало так, що вухам ставало гаряче.

Він підійшов ближче, настільки, що вона відчула легкий аромат його парфумів — глибокий, терпкий, який запам’ятовується.
— Можливо. Або це просто збіг, який не варто ігнорувати.

Її пальці нервово ковзнули по обкладинці книги. Вона хотіла відповісти щось дотепне, але слова застрягли в горлі. Він дивився на неї так, ніби бачив глибше, ніж усі інші.

— Ви читаєте щось легке чи щось небезпечне? — запитав він, нахилившись до полиці.

Аліса ледь посміхнулася.
— А хіба книги можуть бути небезпечними?

Олівер підняв очі й зловив її погляд.
— Так. Якщо вони зачіпають там, де не повинні. Точно так само, як і люди.

Вона завмерла. Її тіло відгукнулося перш ніж свідомість встигла збагнути сенс. Його слова були викликом, і водночас зізнанням у тому, що відбувається між ними.

Їхні руки випадково торкнулися однієї книги. Той дотик тривав мить, але в ній усе здригнулося, ніби це була заборонена іскра.

Аліса відступила на півкроку, намагаючись повернути контроль.
— Думаю, мені час іти.

Він не спробував її зупинити, але його погляд залишився на ній, немов обіцянка, що ця історія лише починається.

“Солодка небезпека”, — подумала вона, коли вийшла на вулицю. Бо саме так він відчувався — чоловік, якого не можна мати, але якого хочеться сильніше з кожним подихом.