Аліса відчула, як його погляд тримає її сильніше, ніж будь-які слова. Вона зробила ковток кави, та смак здався їй гіркішим, ніж зазвичай.
— Ви… часто тут буваєте? — вона першою порушила мовчання, хоча й не розуміла, звідки взяла сміливість.
Олівер злегка всміхнувся куточком губ. Його обличчя мало ту зрілість, яку не могла дати юність — суміш сили й втоми, спокою й небезпеки.
— Іноді. Коли хочеться тиші. Але сьогодні, здається, шуму мені бракує.
Вона не одразу збагнула прихований сенс його слів, проте серце вже відгукнулося — швидким ритмом, ніби намагаючись вирватися з грудей.
— Може, тоді мені піти? — сказала вона, та в голосі більше звучав виклик, ніж готовність піднятися.
Олівер нахилився трохи ближче. Їх розділяв лише стіл, і відстань раптом здалася небезпечно малою.
— Якби ви пішли, я б пошкодував, що взагалі вийшов із дому.
Його слова прозвучали просто, але в них була глибина, яка змусила Алісу відвести очі. Вона відчула — світ навколо справді змінився, і назад дороги вже не буде.