Розділ 63. Прощення

Оленчин зап'ясток спалахнув із такою несамовитою, дикою ярості світла, що пальці вмить оніміли, втративши будь-яку чутливість.

Напруга на плато досягла критичної точки. Усі присутні завмерли, чекаючи розв'язки. Велес різким, хижим рухом зробив крок ближче до дівчини, настільки затуляючи її собою, наскільки це взагалі було можливо. Богдан похмуро нахмурив густі брови, оцінюючи загрозу. Остап тихо, крізь стиснуті зуби, вилаявся брудною лайкою.

— Вони зрозуміли головне: Старший Світ обрав тебе своєю ідеальною лазівкою, своїм головним ключем, — захекано й швидко заговорив старий, дивлячись на Оленку широко розплющеними від жаху очима. — Зараз у тобі зосереджена і твоя власна свіжа сила, і фрагмент його прадавньої магії, і наші новітні правила рівноваги. Якщо ці істоти зуміють просочитися крізь тебе — вся наша тонка сітка лусне зсередини за одну мить.

Оленка болісно стиснула зуби. Непокірне світло під шкірою вже майже не підкорявалося її волі. Воно шалено тягнулося вгору, туди, де в темному небі все ще тліла тонка, небезпечна біла лінія, несамовито намагаючись з'єднатися з небесним виміром.

— Що я маю зробити, аби зупинити це?! — крикнула вона, відчуваючи, як очі застилає біла пелена.

— Тільки одне, — відповів Остап, і його голос звучав вироком. — Ти маєш добровільно, жорстко й остаточно відмовитися від ролі будь-якого ключа. Зарубати цей зв'язок назавжди. Але маи на увазі: це назавжди відріже від тебе значну частину сили. Ти втратиш її безповоротно.

Велес уже не вагався ані секунди. Він опинився впритул до неї, двома сильними долонями дбайливо обхопивши її понівечене обличчя, дивлячись просто у вічі:

— Роби це, Оленко. Не бійся. Я триматиму тебе, що б не сталося. Я не дам тобі впасти.

Дівчина судомно кивнула. Вона щільно заплющила очі. І замість того, аби дозволити магії тягнутися назовні, зробила найболючіший рух у своєму житті — різко, безжально обітнула цей канал ізсередини.

Це було не просто боляче. Це відчувалося так, ніби власними руками відтинали собі живої плоті.

Золотаві мітки на зап'ястях востаннє спалахнули сліпучим, нестерпним спалахом, а за секунду різко згасли, перетворившись на звичайнісінькі, бліді й тонкі смуги шкіри — без найменшого натяку на колишній хижий голод чи божественну міць. Нагорі, у небі, біла нитка болісно здригнулася, наче їй улестили важким ляпасом по пальцях, і нарешті остаточно стоншилася, перетворившись на тиху, німу смужку.

Оленка важко осіла прямо на холодний камінь вівтаря. Тряслися руки, у роті відчувався мідний присмак запеченої крові, а всередині грудей одночасно панувала дивна, оглушлива порожнеча і неймовірна, рятівна легкість.

Богдан першим зробив кілька кроків уперед. Він довго, розважливо й тепло дивився на мовчазного брата, а потім вимовив тихо:

— Ти стільки довгих століть ніс на собі чужий тяжкий хрест і власне каяття, Радомире. Досить. З тебе вже доволі. Я анітрохи не звинувачую тебе ні в чому. Наша мати теж ніколи б не кинула докір. Ти просто вижив. І мало того — ти зумів врятувати інших. Повір, цього цілком достатньо для цілого життя.

Велес мовчав кілька довгих секунд. Потім він лише раз повільно, але вагомо кивнув братові. Жодних зайвих слів більше не потребувалося — усе було сказано поглядами.

Остап важко зітхнув, витираючи спітніле чоло:

— Нова сітка тримається міцно. Старший Світ був змушений відступити. А Мара… якщо вона якимось дивом і вижила там, на згарищі, то тепер вона повністю позбавлена колишньої величі та сили. Ви зуміли виграти для цього світу головне — час. Можливо, навіть цілу епоху.

Дикий вітер над скелястим плато врешті вщух, ставши звичайним, прохолодним осіннім гірським подихом. А далеко внизу, біля підніжжя гір, люди, яких вони щойно повернули з небуття, вже обережно розводили перші теплі вогнища.