Розділ 62 Той, кого він шукав

Цього разу вони відкрили вузький, вивірений і повністю контрольований прохід.

Оленка тримала його обома руками, зосередившись до межі. Дивна сила тепер слухалася значно м’якше, але водночас намагалася вирватися з підпорядкування з подвійною впертістю. Велес непохитно стояв поруч, готовий підтримати кожного, хто виходив із сірої імли. Остап допомагав їм, старанно розчищаючи майданчик від уламків.

Першими з тунелю вийшли двоє переляканих жінок. За ними з’явився мовчазний чоловік середніх років і змучений підліток. Усі вони ступали на камінь обережно, з широко розплющеними від пережитого жаху очима. Оленка відчувала, як кожне нове відкриття тунелю невидимо зсуває щось у її власній душі, але вона трималася з останніх сил.

Останнім ішов він.

Високий. Худорлявий. Густе сиве волосся спадало на плечі. Обличчя було гострим, посіченим глибокими віковими зморшками, а світлі очі випромінювали спокій і втому. Коли він упевнено ступив на жертовний камінь, Велес різко випростався — так, ніби невидимий кулак вдарив його просто під дих.

Чоловік зупинився за кілька кроків. Він довго, не кліпаючи, дивився на Вартового. А потім повільно, дуже повільно кивнув головою.

— Радомире… — вимовив він тихим, низьким, але напрочуд рідним голосом. — Ти все-таки зумів дожити до цього дня.

Велес не робив жодних рухів. Лише його горло судорожно ворухнулося, коли він намагався проковצнути клубок у горлі.

— …Брат мій.

Оленка різко відчула, як магічна нитка між нею і Велесом здригнулася від неймовірної внутрішньої напруги. Вона обережно прикрила прохід, зводячи його до тонкої, ледь помітної ниточки, аби не залишати відкритими двері.

Чоловік зробив ще один крок уперед. Він уважно оглянув постать брата з голови до ніг, а потім на секунду перевів погляд на дівчину.

— Ти та сама, що вміє тримати світло в руках, — сказав він спокійно. — Дякую тобі. Я йшов сюди надто довго. — І знову повернувся до Велеса: — Наша мати не дожила до цього. Померла дуже давно. А я… я застряг у тому проклятому міжсвітті майже одразу після того, як ти пішов на цей вівтар. Бачив тебе іноді здалеку. Як ти потроху забував себе. Як перетворювався на холодну істоту. Я намагався докричатися до тебе, але мій голос не пробивався крізь стіну.

Велес нарешті знайшов у собі сили заговорити. Його голос звучав глухо, розбито й надзвичайно тихо:

— Я шукав тебе століттями, Богдане. Я був певний, що ти загинув ще тоді, у перші дні хаосу.

— Майже так і сталося, — брат злегка й сумно посміхнувся кутиками губ. — Але не до кінця. А тепер я бачу, що ти знову став собою. Хоча б частково. Це справді добре.

Він повільно простягнув руку. Велес у нерішучості дивився на неї кілька довгих секунд. А потім різко, міцно стиснув його долоню у своїй залізній хватці.

Оленка на мить відвернулася, даючи їм цю священну хвилину. Магічна сила все ще гула в її пальцях, а закритий тунель холонув, проте більше ніхто звідти не йшов. Вона остаточно обірвала потік. Сірий серпанок розчинився в повітрі.

Старий Остап підійшов ближче, пильно й недовірливо оглядаючи новоприбулого гостя.

— Твоє справжнє ім'я?

— Богдан, — відповів той без вагань. — Колись давно.

Остап розважливо кивнув:

— Тоді слухай мене уважно, Богдане. І ви двоє також. Наша нова сітка законів тримається міцно. Але Старший Світ аж ніяк не збирається здаватися — вони вже лихоманить шукають інші лазівки. Їм страшенно не подобається, коли двері зачиняють просто перед їхніми ночами, — він різко вказав пальцем угору, на ледь помітну білу нитку в небі. — Вони лихорадочно шукають того, хто зможе стати їхнім новим універсальним ключем. І якщо вони не знайдуть таку істоту серед живих людей…

Він не встиг докінчити свою думку.

Тонка біла лінія високо в небесах раптом моторошно, тривожно моргнула двічі. І звідти прямо на них полився чийсь чужий, надзвичайно тонкий, майже ніжний голос:

«Ми вже знайшли його. Цей ключ стоїть просто посеред вас.»

Усі присутні миттєво повернули голови на Оленку. А золоті мітки на її зап’ястях раптом спалахнули з такою неймовірною, осліпливою яскравістю, що дивитися на них стало боляче.