Розділ 61. Частина сили

Смоляно-чорна крапля, що впала на поривчастий жертовний камінь, розросталася з лякаючою, ненажерливою швидкістю.

Спочатку це був лише невеличкий згусток розміром з людський ніготь. За мить він розбухнув до об’ємного кулака, а згодом — розтікся зловісною маслянистою калюжею, з якої почали стрімко виринати тонкі, чорні, мов вугілля, паростки. Повітря навколо вівтаря вмить стало крижаним, важким і задушливим. Тонка сітка новеньких живих ниток, яку вони щойно виплели спільною волею, натягнулася настільки різко, що в тиші пролунав сухий, напружений гул, схожий на звучання струни перед розривом.

Старий Остап позадкував на кілька кроків назад, тримаючись за серце.

— Це якір Старшого Світу, — промовив він хрипким, затамованим від жаху голосом. — Вони намагаються пробити захист і вклинитися прямісінько в нові правила. Якщо цей чорний паросток остаточно закріпиться на камінні — вся наша нова сітка вмить стане їхньою власністю.

Велес миттєво підняв руку. У його залізній долоні збиралася звична темна міць, але зараз вона виглядала надто блідою, майже прозорою. Вартовий уже віддав занадто багато власної енергії на попередні битви.

Оленка відчула, як її власні мітки на зап’ястях відгукнулися на цей ворожий виклик диким пекучим болем. Золоте світло хотіло вдарити на упередження, проте вона чітко розуміла: цього разу накопиченої енергії недостатньо, аби повністю випалити такий потужний якір.

— Мені потрібно більше сили, Велесе! — швидко й різко сказала вона, не відводячи очей від чорних паростків. — Дай мені тієї магії, що тримає Межу з твого боку.

Він кинув на неї швидкий, але всеосяжний погляд. Вартовий миттєво зрозумів увесь ризик її прохання.

— Якщо я зараз віддам тобі останнє… я не зможу довго триматися на ногах самостійно, Оленко. Ти станеш абсолютним, єдиним якорем для всього світу.

— Тоді будемо тримати цей простір удвох! — вона без жодних вагань простягнула йому свою долоню. — Швидше, поки він не розрісся!

Він більше не сперечався ні на секунду. Велес різко вхопив її пальці своєю широкою рукою і навмисно відпустив те єдине внутрішнє джерело, яке беріг і запечатував у собі століттями.

Темна, важка, густа і прадавня сила хлинула в неї потоком. Оленка на мить задихнулася від цього незбагненного тягаря, відчуваючи, як під шкірою відкривається ще одне грандіозне русло. Золоті знаки на її руках спалахнули осліплим, майже білим сяйвом. Потворні чорні паростки на жертовнику різко зашипіли, задимилися й почали втікати назад. Вона зібрала це світло в єдиний кулак разом із його силою і щодуху штовхнула просто в чорну краплю.

Кам'яний якір жахливо затріщав під цим ударом.

На секунду все завмерло. А потім чорна пляма лопнула з коротким, сухим і різким звуком — так, ніби під величезним тиском обірвалася товста залізна струна.

Оленка безпорадно осіла на одне коліно. Руки били дрібні судоми, пальці не слухалися. Всередині її тіла дивно й лякаюче гуділо — там перемішалася її власна воля, чужий біль і спільна сила. Велес стояв поруч, спершись рукою об холодний камінь, важко й судорожно хапаючи повітря. Його обличчя в сутінках здавалося зовсім сірим. Він повільно опустився на землю.

— Забрало майже все… — прохрипів він, закриваючи очі. — Але сітка тримається. Я фізично відчуваю це. Наші нові правила працюють.

Остап обережно, наче до дикого звіра, підійшов ближче й критично принюхався до повітря:

— Так і є. Старший Світе більше не може просто так засунути сюди свої лапи. Тепер їм потрібен або офіційний дозвіл, або крихітна слабкащина в наших лавах, — він повільно перевів погляд на дівчину. — І цією слабкою точкою тепер стала ти, Оленко. Бо ти тримаєш у собі занадто багато різних світів водночас.

Оленка через силу підвелася на ноги. Нова сила все ще гула в жилах, підкоряючись кожному імпульсу. Поки що підкорялася.

— Тоді ми не дамо їм жодного шансу знайти слабкість. Я відчуваю, що в просторі «між» є ще люди. Їх небагато, але вони блукають там. Треба витягнути їх, поки це вікно остаточно не зачинилося.

Велес підняв голову, долаючи втому. Навіть у такому виснаженому стані він уже збирався на ноги разом із нею:

— Ми зробимо це разом. Але обережно, дівчиско. Зараз ти сама як роззявлений перехід. Якщо затягнеш занадто багато — просто не зможеш зачинитися назад.

Оленка міцніше стиснула руків'я ножа й рішуче кивнула.

А далеко в густій сірятині потойбіччя хтось уже помітив спалах їхнього світла і рушив уперед. Декілька темних силуетів. І один із них крокував помітно швидше за інших. Дуже впевнено і твердо.